Американський журналіст Крістофер Міллер опублікував на порталі Mashable статтю про те, як українські солдати виживають у полоні терористів на сході України. Зокрема, в матеріалі йдеться і про бійця батальйону “Донбас” Руслана Тинкалюка з Івано-Франківська. Пропонуємо переклад з англійської повного тексту статті.
28-річний Руслан Тинкалюк, втомлений та зневірений, повільно затягується сигаретою Chesterfield. Брудний і неохайний, сидить біля невеликого вогоню на тлі уламків зруйнованого ракетою будинку під Іловайськом. Він займається ремонтом квартири, в яку у серпні під час бойових дій потрапила реката.
Зараз Руслан мав би бути з родиною в Івано-Франківську, містечку, розташованому на краю Карпатах. Замість цього він на Донбасі – військовополонений, за яким уважно стежать проросійські заколотники під дулом автомата. Його і ще близько 70 бійців батальйону “Донбас” захопили проросійські терористи ще у серпні. Полонених змушують важко працювати, в основному – займатись відбудовою пошкоджених влітку домівок.
Під час революційних події Майдану Руслан був волонтером у Києві.
Тепер він вважає себе “одним із тих щасливчиків”, який вижив у час, коли російська армія вбивала сотні його товаришів під час трагічних подій Іловайського котла.
14 серпня бійці українських добровольчих військ вступили у Іловайськ, ключове стратегічне місто. Їх метою було відтиснути сепаратистів на шляху до Донецька, тодішнього осередка терористичних організацій, та звільнити захоплені бандитами території. Але бій пішов не за планом, добровольці були змушені сховатись у одній із шкіл Іловайська.
Хлопці сиділи у засідці, кілька днів чекали на обіцяне підкріплення з Києва. Але підмоги не було. Замість цього створили “зелений коридор”, через який українці мали відступити живими. Проте “безпечний” прохід виявився пасткою: бійці потрапили у засідку російських військ, які обстрілювали українців з артилерії та ракет.
Під час тих подій багато українських військових потрапили у полон терористів. Незважаючи на обміни полоненими, сотні бійців досі вважаються зниклими безвісти.
Під Іловайськом полонених тримають у темних сирих підвалах, під наглядом бойовиків. Чоловіки відірвані від зовнішнього світу, сплять на брудній підлозі на матрацах, які кишать комахами.
Прокидаються на світанку, працюють на терористів до заходу сонця.
Один із командирів бойовиків, Андрій, стежить, аби полонені працювали. Ті саме ремонтують дах зруйнованого будинку. Командир запевняє, що військовополоненим тут комфортно, що у них є душові і ванні кімнати, і навіть телевізор, по якому ті можуть дивитися “романси і комедії, але нічого патріотичного, що б їх розчулювало чи збурювало”.
Бойовик тримає в зубах сірник, постійно клацає запобіжником вгору і вниз на своїй гвинтівці. Пропонує сигарету одному з військовополонених.
“Ми не монстри”, – каже командир.
Та все ж, умови тут важкі. Кожен в’язень має тільки один комплект одягу – без змінної нижньої білизни чи шкарпеток. Недавно полоненим роздали пальто на сильний мороз, та вистачило не на всіх, одяг розходиться по швах.
Військовополонений Олексій, який взяв сигарету у командира, розповідає, що годують їх тут тричі на день – хлібом, холодною вівсянкою та іноді швидким супом. Є дні, коли дають сир і ковбасу.
“Насправді цього замало, – каже Олексій. – Але краще, ніж нічого”.
Це єдине, що сказав полонений із критики, бо говорити про викрадачів погано тут не можна – все чують, а в руках зброя. Командир терористів слухає, що каже Олексій, тому українець продовжує: за час полону його думка про сепаратистів кардинально змінилася, і вони, начебто, навіть розуміють один одного. А інший полонений потім припустив, що Олексій, певно, страждає від “стокгольмського синдрому”, співчуваючи своїм викрадачам.
“Він не такий, який був раніше”, – сказав про Олексія полонений, який попросив не називати його імені, побоюючись, що за критичні висловлювання про сепаратистів його розстріляють.
Полонені вже звикли, що вони відірвані від реального світу, далеко від дому, готуються до того, що ще довго можуть перебувати у стані невизначеності.
Київ обмінюється полоненими із сепаратистами, але бойовики зазвичай торгуються, та й непоодинокі випадки, коли український уряд звільняв з полону не сумлінних бійців, а звичайних злочинців. І проросійські сепаратисти, загалом, мають набагато більше полонених, ніж українці.
Ще один полонений, Максим, розповідає, що намагається жити сьогоднішнім днем, щоб не збожеволіти.
“Ми просто виживаємо, – каже він. – Їмо, спимо і працюємо. А ще сподіваємося, що в один момент нас відпустять. Що ще ми можемо робити?”
Полонені кажуть, що спочатку життя в неволі було важким, але звикаєш до всього.
“Спочатку було дуже важко. Я думав про те, щоб накласти на себе руки”, – говорить полонений. Каже, що тепер почувається трохи краще, хоч йому і гірко, що в полоні його тримають в його ж країні його ж співвітчизники.
Поки сепаратиста, який наглядав за полоненими, відкликали на хвилину, четверо полонених попросили журналіста, аби той передав рідним, що вони живі.
“Вони не знають, що ми все ще живі, – сказав франківець Руслан Тинкалюк. – Якщо можете, дайте їм знати, що я живий і здоровий”.
Полоненим не дозволяють спілкуватися з рідними, тому Тинкалюк з Івано-Франківська, як і інші полонені, не спілкувався з близькими ще з серпня. Коли його фото показали родичам, ті розплакались.
“Ми бачили його востаннє 31 травня, і коли він нарешті повернеться додому, ми його обіймемо і ніколи більше не відпустимо”, – сказала дружина Русланового брата.
Comments are closed.