Крафтове Прикарпаття

За узорами прабабусь. Як косівська «Ґушка» відновлює традицію ліжникарства (ФОТО)

Google+PinterestLinkedInTumblr

Немає кращого способу зігрітися в холодні вечори, ніж вкутатись у карпатський ліжник. А ще у цього покривала особлива енергетика. Гуцули вірять, що ліжник привертає до хати добро й достаток. І косівська «Ґушка» тому підтвердження.

«Репортер» продовжує мандрувати крафтовим Прикарпаттям. На цей раз розповідаємо про майстринь, які бережуть традиції та популяризують ліжникарство.

Бренд з філософією

Майстерня виробів з вовни «Ґушка» з’явилася п’ять років тому у гірському місті Косів. Ідея належить засновникам мистецької резиденції «Дідова хатчина», що в селі Яворів – столиці ліжникарства. В майстерні, як і в резиденції, є своя філософія, цінності та місія. Тут не просто тчуть ліжники, а й популяризують стародавні гуцульські традиції.

Галина Рибенчук та Дарина Луканюк

Все почалось із простору  «Дідова хатчина», – говорить співзасновниця проєкту Дарина Луканюк. – Це гостьовий будинок, де ми проводимо різні фестивалі та тематичні події. Наприклад, тиждень гончарства чи тиждень різьби по дереву. Дуже довгий час «Дідова хатчина» була соціальним проєктом. Та на самому ентузіазмі протриматись важко. Натхнення вичерпувалося і ми почали думати, як додати в «Дідову хатчину» частку комерції.

Вирішили, що це має бути окремий проєкт, який нестиме ті ж цінності, що і «Дідова хатчина», але, окрім задоволення, буде приносити ще й дохід. Позаяк ліжникарство споконвіку було одним з основних промислів на Гуцульщині, то довго крутити головою не довелося.

Ми хотіли популяризувати свою філософію та донести до людей цінність автентичного продукту. І коли наші бажання співпали з можливостями, з’явилася «Ґушка», – каже Дарина.

Читайте також: Не страшний делікатес. На Коломийщині вирощують равликів, яких можна їсти (ФОТО)

Ткаля в третьому поколінні

Будь-який успішний бізнес починається з якісного бізнес-плану. Цю частину роботи взяв на себе чоловік Дарини Олег Луканюк. Сама ж Дарина взялася за створення маркетингової стратегії. Але щоб пазл склався, треба було ще знайти людину, яка б тямила в технологічних процесах. Не довго думаючи, Луканюки запропонували співпрацю найближчій сусідці «Дідової хатчини» Любові Рибенчук. Жінка – ткаля в третьому поколінні.

Любов Рибенчук

Я почала ткати ліжники ще дуже малою, – розповідає Любов. – Мені ставили перед верстатом лавочку, я на неї ставала і ткала. А у 18 років замовила собі власний верстат і стала вже незалежною від батьків. До речі, це мій перший верстат (показує на той, що стоїть по центру майстерні – авт). Я його тримаю для себе. Буває, майстрині йдуть додому, а я стаю ткати. Я отримую від цього задоволення.

Каже, ткацтво її завжди надихало. Пригадує, як приходила з роботи, ставала за верстат і ткала до другої години ночі. При цьому власною колекцією похвалитися не може, бо вдома зберігає всього один ліжник, витканий разом з мамою. Решту своїх робіт розпродала.

Я постійно експериментувала з узорами і мої ліжники відрізнялися від інших, – говорить Любов. – Але я ніколи не журилася, як їх продати. Ще й ціну ставила трохи вищу, бо ніколи не робила абияк. Буває, прийду на базар, продам ліжник дорожче, а через тиждень-два вже і вовна дорожча, і основа. Через це інші ткалі мусили теж ціни підіймати.

Зараз Любов Рибенчук  керує технологічним процесом в «Ґушці» та повертає повагу до давнього ремесла.

Хоч це був спосіб заробити зайву копійку, бути ткалею не було престижно, – каже жінка. – Люди навіть трохи соромилися цієї роботи, а я не розуміла чому. Тому завжди хотіла вивести ткацтво на рівень, коли майстрині зможуть собою пишатися.

Вовна з лапок овечки

Виробництво ліжника починається зі стриження овець. Далі вовну добре промивають. Оскільки традиційний гуцульський ліжник має бути яскравий, то вовну часто фарбують. Ця фарба абсолютно безпечна, переконує Люба.

Опісля вовну граблюють, тобто розчісують. Раніше це робили вручну, а зараз на спеціальних машинах. З розчесаної пухкої вовни роблять кужіль, що нагадує вовняну хмаринку. Далі прядуть грубу нитку.

Нитка повинна прястися вручну, – пояснює Дарина Луканюк. – Вона має бути пухка, грубенька і скручуватися у мотки.  І власне ці мотки називають ґушки, звідси й назва майстерні.

Так виглядають ґушки

Паралельно прядуть основу, яку намотують на верстат. Але якщо на ґушки має йти довга вовна, то на основу – дрібненька. Її спеціально збирають, наприклад, з лапок овечки.

Вовна є різна: закарпатська, буковинська. Колись вовну навіть з Молдови возили, – розповідає Любов Рибенчук. – Кожна вовна має свою довжину та свою фактуру. Ми, наприклад, не змішуємо вовну буковинську із закарпатською, бо вона навіть звалюється по-різному.

Читайте також: Прикарпатська «Асканія». Як господарство під Франківськом руйнує стереотипи про овочі та кавуни (ФОТО)

Колись і на Гуцульщині важко було уявити ґаздівство без овець, але сьогодні їх залишилося дуже мало ─ лише де-не-де на полонинах.

Якщо в наявності є всі матеріали, то ліжник тчеться в середньому два дні, – говорить Любов. – Потім ми його вивалюємо – вимиваємо 6-8 годин. Зараз є валило в Яворові та в Городі. Ми приносимо їм вироби, залишаємо і через день-два забираємо ліжник. Тобто на весь процес виготовлення потрібно до двох тижнів.

«В Яворові майже в кожній хаті є верстат, а вміння ткати там передається генетично», – Дарина Луканюк

І щоб ви знали, тчуть ліжники на верстатах, ідентичних до тих, які існували ще сто років тому.

Узори самоідентифікації

Перші замовлення «Ґушка» отримала від друзів та гостей «Дідової хатчини». За словами Дарини Луканюк, аудиторія резиденції радо підтримала новий проєкт. Хтось хотів придбати ліжник для себе, а хтось ─ на подарунок.

Дуже часто купують ліжник як подарунок на весілля, ─ каже Дарина. ─ Мені це дуже подобається, бо на Гуцульщині ліжник – це не просто побутовий виріб, а певна сакральна річ. Вважається, що ліжник супроводжує людину від народження до смерті. Народжується дитина – дарують ліжник, весілля ─ дарують ліжник, і в останню путь теж супроводжує ліжник.

Та ручна робота вимагає багато зусиль, а отже й справедливих цін. Дарина розповідає, що формували ціни всією командою та навіть радилися з сусідами.

Ми порахували собівартість виробу і з’ясували, що в деякі ткалі працювали собі у збиток, ─ говорить Луканюк. ─ Вони не враховують розходи на електрику, час, який вони витрачають, аби віднести ліжник з горба у валило, а потім назад. Наприклад, коли ми починали, то ліжники коштували по 500-600 грн, а ми поставили ціну 3000 грн. Спершу ткалі казали, що це дуже дорого, але потім теж попіднімали ціни. Вважаю, що ми стали для них прикладом.

Читайте також: Сир у чані й дегустація на горищі. Верховина збирає гурманів (ФОТО, ВІДЕО)

Також «Ґушка» славиться своєю якістю. А якість ліжника  можна визначити за його вагою.

До нас приходили ткалі та казали: «Ого! У вас так багато вовни йде на ліжник», ─ сміється Дарина.

Можна легенько прибивати, а можна сильно. Чим сильніше прибивати, тим більше йтиме вовни. Відповідно тим важчий буде ліжник, ─ пояснює Любов.

А ще в майстерні почали відновлювати традиційні краскові узори, які не ткалися з 1940-х років.

Ми збирали ці узори з книжок, сусідських замальовок, старих ліжників і відновили їх, ─ розповідає Дарина. ─ Зараз вони настільки популярні, що місцеві ткалі теж почали їх ткати. А збереження ремесла ткацтва ─ одна із найбільших цінностей «Ґушки». Тим більше ці узори формувалися нашими прабабусями і є частиною нашої самоідентифікації.

Втім, традиційний ліжник не всім майстриням під силу. За словами Любові Рибенчук, там дуже дрібненький узор і треба прораховувати кожну нитку. Одна помилка – і візерунок робиться геть інакшим. Також, каже Люба, багато узорів «Ґушки» є авторськими.

Якісь ідеї є в Дарини, якісь у мене. Потім ми сідаємо і дивимось, що з того можна зробити. Бо папір усе витримує, але верстат не все дозволяє, ─ говорить Любов.

Окрім ліжників, у «Ґушці» є доріжки, килими, пуфи та одяг, наприклад, гуні. За словами Дарини, коли з’явилася майстерня, то планували розробити окрему лінійку одягу. Та поки всі сили йдуть на домашній декор.

Ми тчемо незалежно від того чи є замовлення, ─ додає Любов. ─ Бо, приміром, в осінньо-зимовий сезон замовлень багато і бувало, що ми навіть не встигали ткати. Тому влітку прогнозуємо, що матиме попит, тчемо і складаємо на склад.

Нині «Ґушку» знають не лише в Україні, а й за її межами. Вироби з майстерні є в Бельгії, Німеччині, Франції, Австрії. Та на цьому команда не зупиняється і продовжує шукати зручні шляхи постачання за кордон, а головне ─ продовжує відновлювати цінності гуцульської культури.

Авторка: Ірина Гаврилюк
Фото: Таня Нємцева

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.