Сьогодні, щоб зробити краєзнавче відкриття, не обов’язково копирсатись у порохнявих архівах. Достатньо регулярно переглядати інтернет, де час від часу «спливають» справжні раритети. Наприклад, ось це фото викладачів гімназії Станиславова, датоване 1880 роком.
Спробуємо дізнатись – хто всі ці люди, пише Репортер.
Викладачі Станиславівської гімназії, 1980 рік
Директор помер на посту
Протягом усього ХІХ століття станиславівська гімназія вважалась найкращою в місті, оскільки більше середніх навчальних закладів тут не було. Тому її педагогічний колектив автоматично належав до вершків тутешньої інтелігенції, становив розум, честь і совість старого Станиславова.
На фото бачимо 20 викладачів, які вишикувалися у три ряди на тлі гімназійного будинку (теперішній морфологічний корпус медуніверситету на майдані Шептицького). Ідентифікувати хоча б частину з них нам допоможе «Звіт дирекції цісарсько-королівської гімназії в Станиславові за 1879 шкільний рік». У ньому наводиться список викладацького складу – 25 осіб.
Зазвичай на групових знимках начальство сидить по центру. Скоріш за все, директор – це елегантний чолов’яга з вусами у першому ряду, який гонорово закинув ногу за ногу. Від 1879 року закладом керував Іван Керек’ярто. Він був українцем, народився у Закарпатті, тому мав дещо «мадяризоване» прізвище. Сучасники описували його так: за походженням – русин, за культурою – поляк, за переконаннями – австріяк. Через суворий норов його однаково боялись і гімназисти, і поважні професори. Втім, він був вчителем від Бога, доступно та фахово викладав математику.
Директор Іван Керек’ярто
Величезною заслугою директора було виселення «квартирантів» з гімназійного будинку. У 1881-му він зміг виперти звідси староство, що містилося тут із давніх-давен. Завдяки цьому вирішили віковічну проблему із браком приміщень. Не забув Керек’ярто і про себе – на третьому поверсі обладнав шикарну квартиру. Про це довідався український священик Порайко, який накатав скаргу, що директор зловживає владою і використовує частину будинку не за призначенням. Обурений отець вимагав, аби кілька гімназіальних класів передали для потреб плебанії сусідньої катедри. Втім, Керек’ярто мужньо відбив усі нападки, з квартири не з’їхав, плебанію відфутболив.
Читайте: Обличчя бізнесу Станиславова. Як підприємці піарили свої заклади (ФОТО)
Він довго керував закладом і помер «на бойовому посту» у віці 64 років. У 1898-му його звалив серцевий напад просто у канцелярії. Збереглась фотографія Керек’ярто у зрілому віці, з бородою. Він не дуже подібний на директора зразка 1880 року, втім, запалі щоки та настовбурчені вуха дають нам підстави вважати, що то одна людина.
Святі отці
На фото добре видно кількох священиків. Відомо, що тоді у гімназії працювало чотири духовних особи: римо-католицький катехит (вчитель, що викладає катехизис) Томаш Домбровський, греко-католицький катехит Іван Литвинович і два викладачі латини – отці Іван Лопушанський та Іван Рубашевський.
Історик церкви отець Микола Григорук вважає, що на фото є лише один священик латинського обряду – крайній ліворуч у першому ряду. Отже, це ксьондз Домбровський. Гімназисти згадують, що він цікаво проводив заняття, перемежав їх дотепними анекдотами. Наприклад, розповідав про стару бабу, яка переслідувала пароха побоюваннями, що після смерті обов’язково потрапить до пекла, де є плач і скрегіт зубовний. Врешті-решт забембаний отець заспокоїв бабу тим, що до пекла вона аж ніяк не влучить, адже в неї зубів нема…
Крім анекдотів, Томаш Домбровський написав ґрунтовну історію гімназії – від початку заснування до 1878 року.
Поруч із ним сидить греко-католицький катехит Іван Литвинович, що запам’ятався своїми москвофільськими переконаннями. Втім, Кость Левицький згадує про свого наставника таке:
«Хоч був він противником українства, та немало помагав українським ученикам гімназії, без огляду на партії, та його заходами основано опісля велику бурсу святого Николая в Станиславові». Бурса – це гуртожиток для учнів з інших міст і сіл. Її будинок зберігся, тепер це військова прокуратура на Чорновола, 9. Засновник мешкав там же – на другому поверсі. До речі, він не терпів, коли до нього звертались «Іван», і наполягав, що є «Іоаном».
Читайте: На тлі старого Станиславова. Чому писати історичну прозу – непросто
Литвинович виявився справжнім довгожителем і помер аж у 1926 році, переживши усіх колег по фото.
Таким чином, в нас залишилось два невпізнаних священики: Лопушанський і Рубашевський. Спробуємо включити логіку. Один сидить у першому ряді, праворуч від директора, інший – стоїть позаду. Він – третій ліворуч, священика в ньому видає характерний комір. У списку педагогів отець Іван Лопушанський значиться як професор, у гімназії викладав із 1872 року. Його колега отець Іван Рубашевський був лише заступником вчителя і працював у закладі лише три роки. Тож, цілком справедливо, що саме його поставили у другий ряд.
Учасники бойових дій
Тепер спробуємо «розкусити» бородатого дядечку у чоботях, що замикає перший ряд. Він на то й перший, що туди садять найбільш заслужених. До світлих голів гімназії належав Мар’ян Ломницький – професор, член фізіографічної комісії Краківської академії, кореспондент цісарсько-королівського геологічного закладу у Відні. Ґрунтовно займався ентомологією, палеонтологією та геологією, написав кілька книжок, серед яких «Жуки, зібрані в околицях Станиславова». Здавалося б, саме йому місце у першому ряді, але є маленький нюанс – у 1879 році Ломницький переїхав до Львова.
Мар’ян Ломницький
Був там ще один «академік». Професор Юзеф Бодинський, теж член Краківської академії та математичного товариства у Відні. Але й він залишив станиславівську гімназію у 1880 році, тож міг не встигнути сфотографуватись. До того ж, пан Бодинський вважався справжнім патріархом гімназії, де викладав з 1862-го. Якщо припустити, що вчительську кар’єру він почав у 25, то на знимці йому мало бути вже за 40, а бородань виглядає значно молодшим.
Варто згадати, що серед викладацького складу були два учасники антиросійського повстання 1863 року. У польському Станиславові їх шанували приблизно так, як нині наших атовців. Одним із повстанців був Пржемислав Нємєнтовський (1846-1908), у гімназії з 1871-го, єдиний серед викладачів мав ступінь доктора права, до того ж, входив до складу станиславівської міськради. Кандидат достойний, але на момент фотосесії він усе ще обіймав посаду заступника вчителя.
Інший учасник бойових дій широко відомий усім краєзнавцям Івано-Франківська. Це історик Алоїз Шарловський (1845-1911). Він теж хоробро бився із росіянами, отримав поранення, сидів у в’язниці. У 1880-му Алоїз був гімназіальним професором і встиг видати у Львові книгу «Політика поляків і скарги русинів». Пізніше він напише свою знамениту історію Станиславова, яка й досі вважається ледь не найкращою працею з історії нашого міста.
Борець за чистоту мови
Серед шановних педагогів стоїть і досить знана людина, на чию честь навіть назвали одну з вулиць Івано-Франківська. Йдеться про відомого лексикографа і фольклориста Євгена Желехівського (1844-1885). Його головною заслугою є створення двотомного «Малорусько-німецького словаря», куди увійшло 64 000 українських слів. Як пише Вікіпедія, «свого часу він був найповнішим джерелом для знайомства з лексикою української мови, відіграв важливу роль у ширенні нової української літературної мови в Галичині та витісненні зі вжитку язичія».
Євген Желехівський
Для словника професор опрацював фонетичний правопис, відомий як «желехівка». Він офіційно використовувався на Галичині протягом 1893-1922 років. На основі «желехівки» сформувався сучасний український правопис.
До Желехівського у Галичині казали не хвороба, а «болізнь», не відповідь, а «отвіт», не переконання, а «убєждєніє».
Водночас професор провадив активну громадську діяльність, був співзасновником і першим головою станиславівської філії «Просвіти». Вів боротьбу з москвофілами, доводив, що українці – це окрема нація, а не «малорусская ветвь великого русского народа».
Відомий його портрет, наведений у книзі 1898 року «Австро-Угорська монархія у описах та образах». Серед станиславівських педагогів на Желехівського найбільше походить чоловік у велетенській краватці-метелику, що стоїть першим у другому ряду.
Для встановлення решти достойників інформації замало. Можна лише припустити, що поруч із Желехівським стоять професори, а третій ряд становлять заступники вчителів, яких ще називали суплєнтами. У педагогічному колективі – як і в армії – дідівщину ніхто не відміняв.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.