Історія Газета Фото

Уряд, костел і алея. Яким є Станиславів на рідкісних фото “Бібліотеки-Атлас”

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Останню філокартичну серію довоєнного Станиславова 1939 року умовно можна розділити на дві частини. Найбільше листівок презентують досягнення міської влади – будівлі, зведені у міжвоєнний період.

Втім, є чотири картки з об’єктами, що дісталися полякам у спадок. Ось про них і поговоримо, пише Репортер.

Поштівка № 1
Уряд воєводський

Якщо порівнювати австрійські, польсь­кі та радянські набори поштівок, то помічаєш певну закономірність їхньої комплектації. Разом із закладами культури, пам’ятками архітектури та місцями рекреації обов’язково мусить бути якийсь символ влади. За Авст­рії тиражували ратушу, де засідав магістрат, за совітів – обком на Грюнвальдській.

Видавництво «Бібліотека-Атлас» не стало ламати традицію й розмістило у серії фото урядового будинку (№ 1). Станиславів був не просто містом – він ще й виконував роль воєводського центру з цілою армією чиновників. Станиславівське воєводство створили 1 вересня 1921 року, і воно відповідало нашій сучасній ОДА. На чолі стояв воєвода, якого призначали з Варшави.

Звісно, немаленький адмінапарат вимагав просторого приміщення. Відтак, новостворене воєводство помістили в одну з найбільших будівель Станиславова – колишню дирекцію залізниць, де нині голов­ний корпус медуніверситету. Втім, повноцінними господарями кам’яниці обласні чиновники не були, адже ділили площу з магістратом, фінансовим управлінням і численними крамницями, що орендували перший поверх.

Рідкісні знімки. «Бібліотека-Атлас» показує архітектуру Станиславова міжвоєнного періоду (ФОТО)

Лише у 1935 році, коли ліквідували Ста­ниславівську дирекцію залізниць, воєводство переїхало в її нове приміщення на Грюнвальдській. У цій будівлі встигли попрацювати п’ять воєвод. Найдовше протримався колишній бригадний генерал Стефан-Віктор Паславський – з 1936 по 1939 рік. Саме за нього почали озеленювати фасад будинку. На фото бачимо, що плющ чи дикий виноград вкрив перший поверх лівого крила споруди. У п’ятдесятих рослинність уже повністю охоплювала два поверхи.

Але на момент виходу серії станиславівським воєводою був Станіслав Ярецький. Він посів високе крісло у січні 1939 року та втік перед приходом перших совітів.

Уланів увіковічнили в парку

У 1896 на південно-західній околиці Станиславова заклали міський парк. Через два роки він дістав ім’я цісаревої Єлизавети – дружини австрійського імператора, яку вбив анархіст. Після того, як поляки запанували Галичиною, вони перейменували парк на честь письменника Генріка Сенкевича – Нобелівського лауреата, автора знаменитої історичної трилогії «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський».

Як на Дністрі біля Галича затонув пароплав

Тоді парк займав значно меншу площу, ніж тепер, тож міська влада всіляко намагалася її збільшити. Так, у 1928 році докупили земельні ділянки Вайнгартена і Цвейга загальною площею 1,3 га, що примикали до вулиці Казимирівської (нині Мазепи). Також магістрат вів напружені перемовини щодо купівлі приватного парку Ромашкана, де містились озера, але власники вперто не погоджувались.

До парку вела вулиця Липова (Шевченка), яка плавно переходила у центральну його алею. У 1934 бойовики ОУН вбили міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, після чого Липову нарекли на його честь. Але не всю.

Ще у 1920-х найвіддаленішу частину вулиці, яка проходила територією парку, назвали Алеєю Уланів Крихівецьких. Вона починалась від перехрестя з теперішньою вулицею 100-річчя Червоного Хреста і завершувалася біля палацу Ромашканів. На поштівці № 2 алея представлена у всій красі – із старезними липами обабіч, сталевими електричними стовпами та елегантним авто на узбіччі. Якщо фото збільшити, то можна побачити ратушу, що замикає перспективу.

Поштівка № 2

Свою назву алея отримала від полку улан, які в часи Першої світової врятували місто від погрому п’яних російських мародерів, а потім у битві під Крихівцями стримали наступ австро-німецьких військ. Краєзнавець Леонід Орел каже, що кавалеристи почали свою відчайдушну атаку якраз з території станиславівського парку.

Коли наше місто окупували німці, вони не пробачили уланам своєї поразки під Крихівцями. Нацисти ліквідували Алею Уланів Крихівецьких, долучивши її до вулиці Липової.

Піаніст, костел і вода

Назви вулиць і площ бувають політичними й аполітичними. При зміні влади нейтральні найменування зазвичай зберігаються, а ось політично заангажовані міняють у першу чергу.

Наприклад, теперішній майдан Шептицького за Австрії називався плацом цісаря Франца, що правив імперією з 1792 по 1835 роки. За доби ЗУНР українці перейменували площу на честь князя Володимира Святого. Скоріш за все, вибір назви обумовила близькість катедри. Поляки назвали майдан іменем Ігнація Падеревського – талановитого піаніста, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ Польської Республіки, який всіляко сприяв захопленню Галичини.

Однак, поштівка № 3 підписана не як плац Падеревського, а як «парафіяльний костел». На картинці мало що змінилось з австрійських часів, хіба зник пам’ятник цісарю Францу, що стояв перед гімназією. Ще одним втраченим елементом є фігура Богородиці. Це один із найзагадковіших пам’ятників міста, адже жоден з істориків не знає, хто й коли його поставив. Припускають, що скульптура походить з XVIII століття. А от коли її знищили, відомо достеменно – у 1950-х це зробили совіти.

Поштівка № 3

У міжвоєнний період головним храмом міста був польський парафіяльний костел Непорочного Зачаття Діви Марії, зведений ще у 1703 році. Через кілька десятиліть ліворуч від храму спорудили барокову дзвіницю, яка у 1939 явно потребувала ремонту. Втім, реставрації вона так і не дочекалась – у шістдесятих її взагалі знесуть, аби розширити площу міжміської автостанції.

Гострою проблемою міжвоєнного Станиславова була відсутність централізованого водопостачання. Розмови про водогін точились ще з 1909, але й через 30 років проєкт так і не був реалізований. Усе впиралось у гроші, адже вартість водопровідної мережі становила понад 5,5 млн злотих. А поки чиновники сипали обіцянками, прості люди користувались старими помповими криницями, одна з яких була на площі Падеревського.

Приклад вдалої реставрації

На відміну від сусіднього Львова, Станиславів не міг похвалитися великою кількістю пам’яток архітектури. Звісно, у середмісті було повно старих будинків, але найбільше захоплення у гостей міста викликали станиславівські храми. Ті, що стояли поблизу площі Ринок, належали до найдавніших, адже були збудовані у XVIII столітті.

До найцікавіших культових споруд міста належав і вірменський костел 1762 року побудови (№ 4). Він поступався розмірами парафіяльному костелу та катедрі, втім, брав інтер’єрами. Всередині храм прикрашали зо два десятки чудових дерев’яних скульптур святих, більша частина яких збереглась і донині.

Поштівка № 4

А головним скарбом храму був Чудотворний образ Діви Марії, який прославився багатьма чудесами. Молитви до нього зціляли від хвороб, допомагали гімназистам здавати іспити, повертали селянам втрачених корів тощо. Найбільше образ сприяв жінкам, які не могли, хоч і дуже хотіли, родити. Багато безплідних панянок змогли відчути материнське щастя після щирої молитви перед іконою станиславівської Богородиці, яку в народі прозвали Ласкавою.

На знак пошани до образу його збільшену копію помістили над фронтоном костелу. У 1936 папа Пій ХІ визнав чудотворні властивості ікони й надав дозвіл на коронацію, яка відбулась наступного року. У ній взяли участь 80 тисяч людей. Неймовірно велика кількість, якщо пригадати, що населення Станиславова становило 70 тисяч.

Втеча з радянського «раю». Яким було життя перевербованих бійців УПА у Станіславі (ФОТО)

У часи Першої світової вірменський костел сильно постраждав. Завдяки пробивному ксьондзу Комусевичу вдалося провести фахову реставрацію, тож на світлині ніщо не нагадує про завдані війною рани.

І на останок – невелика краєзнавча загадка. Ми писали, що серія листівок «Книгарні-Атлас» мала наскрізну нумерацію. Більшість поштівок відома, але маємо одну дірку – номер 1951. Що там? Якась архітектурна пам’ятка, як то катедра чи синагога, або міжвоєнний об’єкт на зразок кінотеатру «Тон» чи будинку залізничників? Лишається тільки гадати й чекати, поки поштівка «спливе».

Автор: Іван Бондарев

У статті використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького, Люблінської біб­ліотеки та цифрового архіву Polona.pl.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні