Буває, люди проживають ціле життя, навіть не здогадуючись, якими талантами володіють. Ось, наприклад, Мар’ян Островський. Чоловік мешкав у ХІХ столітті, закінчив правничий факультет Львівського університету, працював суддею, помічником прокурора, прокурором, а на схилі років взявся за мемуари. І тут виявилось, що під мундиром юриста весь цей час дрімав здібний письменник.
Спогади викладені настільки живою мовою, що ніби переносишся у часи молодості автора. Тим більш цікаво буде прочитати про Станиславів, де він вчився у гімназії, пише Репортер.
Бурса Крашевського. Фото з колекції Богдана Кудлака
Вокзал – базар
Мар’ян Островський народився у 1871 році в родині збіднілого шляхтича. Дитинство провів у Борщівському повіті, що на Тернопільщині, чотири класи початкової школи завершив у Копичинцях. Наступною сходинкою мала стати гімназія. Можливо, тато Островського мав якісь упередження проти сусідніх навчальних закладів, тож відправив сина до Станиславова.
Для тринадцятирічного хлопця це була перша подорож у великий світ, відтак він залишив детальний опис нашого міста зразка 1884 року. Отже, наприкінці серпня Островський у супроводі старшого брата прибув на вокзал Станиславова. Уся площа перед двірцем була заставлена фірманками, візники голосно вигукували ціну чи хлопали по подушці сидіння, обіцяючи клієнтам м’яку подорож. Але братам то було не по кишені.
Поруч стояли прості візки, запряжені одним конем. Хлопці сторгувалися з євреєм-фірманом за 25 центів, завантажили речі та поїхали до бурси імені Крашевського, де мав мешкати Островський. Вона стояла на перехресті Вагилевича й Грушевського. Наприкінці ХІХ століття місто з вокзалом з’єднувала лише одна вулиця – сучасна Гаркуші, а нинішніх Лепкого та Грюнвальдської ще й не було. Заселившись, хлопці пішли прогулятися містом.
Перш за все, вони відвідали Ринок – великий чотирикутник, весь забудований дво- і триповерховими кам’яницями. Серед них виділялася єдина чотириповерхівка, яку старші гімназисти з гордістю показали новачку. Вона зберіглася, нині має адресу Галицька, 29; була споруджена у 1835 році як прибуткова кам’яниця Абрахама Регенштрайфа.
Верхні поверхи будинків займали помешкання, внизу – суцільні магазинчики.
«Крамниці на Ринку, – пише Островський, – були другорядної якості, майже лише єврейські товари, що дуже смерділи гнилими оселедцями й порозливаною нафтою».
Єдиним католицьким закладом на площі була аптека Байля, що працювала у кам’яниці на місці теперішнього «будинку Бойка».
Партер ратуші теж займали чисельні крамниці, серед яких вирізнявся масарський склад пана Зайончека, а у верхніх приміщеннях працював магістрат. Мармулядова пожежа навчила батьків міста обережності. Вдень і вночі на оглядовому майданчику чатував пожежний, який кожні чверть години сигналізував свистком, що все в порядку. В разі пожежі він дзвонив на знак тривоги та вказував напрямок загоряння: вдень – прапорцем, вночі – ліхтарем.
Три храми й гімназія
Неподалік ратуші хлопці відвідали вірменський костел. Парохом тоді був отець Міхал Ромашкан – далекий родич місцевих баронів, які володіли палацом у парку. Він не надто переймався підготовкою до проповідей і майже повністю читав їх зі збірника. Парох «прихистив» у себе отців єзуїтів, які повернулися до Станиславова, але ще не встигли збудувати собі новій костел.
З Ринку, попри чотириповерхівку, виходилося на площу, де стояв парафіяльний костел – теперішній музей мистецтв Прикарпаття. Його настоятель, отець Ян Красовський, відновив храм після пожежі. Інтер’єр запам’ятався Островському численними статуями Потоцьких, а підземелля – їхніми кам’яними домовинами.
Більшу частину західного боку площі цісаря Франца займала довга споруда колишнього єзуїтського колегіуму, в якій розміщувалась єдина на той час у Станиславові державна гімназія. Незабаром автору спогадів довелось скласти там вступний іспит і закінчити п’ять класів з шести. Кожен курс мав по три паралельні класи, що іменувались літерами «А», «В», «С». На першому поверсі містились початкові класи і вчительська бібліотека, на другому – дирекція, конференц-зал, учнівська бібліотека, природничий кабінет, зала для навчань релігії та старші класи. На третьому був кабінет фізики, середні класи, кабінет малювання, вчительська й помешкання директора.
До гімназійного будинку впритул примикав колишній єзуїтський костел, відданий для потреб польської гімназійної молоді. Там же, «у приймах», містилась українська парафія. Кількома штрихами Островський дає чітку характеристику українського пароха Теодата Шанковського: «удовець, схильний до повноти, рухливий, високий, брюнет, смаглявий, неприхильний до поляків».
У 1885 році створили станиславівський греко-католицький єпископат, храм став кафедральним собором і поляків попросили геть. Схоже, Шанковський був настільки неприхильним до них, що розпорядився забрати з крипти поховання Вікторії Лещинської – дружини Юзефа Потоцького, яка багато жертвувала на єзуїтський храм. Мармуровий саркофаг перенесли до підземелля парафіяльного костелу, де він стоїть і нині.
Аристократичний десант. Як Станиславів на два дні став столицею королівства (ФОТО)
На головній вулиці
Навіть тринадцятирічний Островський зауважив, що справжній центр міста був не біля ратуші. Життя вирувало на площі Франца Йосипа, яку містяни за звичкою іменували Старим ринком. Річ у тім, що в 1870-х на місці західної частини Вічевого майдану була велика барахолка. Потім базар перемістили, площу нарекли ім’ям монарха і вона стала культурним центром Станиславова.
Саме тут починалась Сапіжинська – головна вулиця міста (теперішня Незалежності). «На ній були найкращі крамниці, – згадує мемуарист, – видовищні вітрини, широкі тротуари, там пересувалися першорядні постаті станиславівського світу, пишнилися модниці, крутилися цивільні й військовики. За моїх часів студенти з великим задоволенням любили крутитися тротуаром вулиці Сапіжинської, хоч часта зустріч на тому шляху з професором була підставою для не дуже доброї думки про пильність учня».
Цікаво, що учням заборонялось самостійно вештатись містом, навіть маршрут з бурси до гімназії був суворо обумовлений певними вулицями. Був випадок, коли один гімназист зайшов дорогою у магазин канцелярських товарів на Сапіжинській, попався на очі управителю бурси, і той покарав його позбавленням обіду за «нелегальний вихід до міста без попереднього дозволу».
Окрім Сапіжинської, Островському дуже сподобалася простора й затишна вулиця Липова – Шевченка. Тоді вона мала лише кілька кам’яниць, решту становили дерев’яні будиночки, що потопали у садах.
Прозорі Бистриці та сморід з палацу
Майже з усіх боків місто оточували Княгинини, які стримували його розвиток. На відміну від центру, проїзд околицями не справляв гарного враження. Натомість, за ними паралельно пливли річки-близнючки – Бистриці Солотвинська і Надвірнянська. Місцеві називали їх також Галицькою та Тисменицькою. Кожна мала свій дерев’яний міст, де по вихідних було повно людей. Хтось купався, хтось ловив рибу, зарослі береги давали прихисток закоханим парочкам.
Також обидві Бистриці мали по залізничному мосту. Їх суворо охороняли. Якось приятелю Островського дали завдання описати залізничний міст на Бистриці-Солотвинській. Не встиг він дістати блокнот, як вартовий затримав хлопця та потягнув на вокзал. Від звинувачень у шпигунстві бідолаху врятувало особисте втручання директора гімназії.
Міського парку тоді ще не було, тож мешканці гуляли у сквериках.
Старуня, мамут і вулкан. Чим ще дивує невелике прикарпатське село (ФОТО)
«Були гарно впорядковані Вали. Мали вони кільканадцять лавок, але не були доступні для найкращої громадськості, бо сини Марса (солдати місцевого гарнізону – авт.) і місцеві мамки з великою ордою єврейських дітисьок щодня їх окуповували, – пише Островський. – Крім того, Станиславів мав два малі бульвари на Сапіжинській; один на місці колишнього Ринку, другий – поряд, званий Краттерівкою. (мемуарист описує зелені насадження теперішнього Вічевого майдану – авт.). Обидва мали достатньо лавок, однак перебування на цих бульварах не було приємним, бо долітали туди дорожня пилюка із зупинки фірманок».
До речі, оці фірманки запинялись там само, де нині маршрутки – позаду поштамту.
З пам’яток старовини Островський згадує залишки оборонного муру позаду гімназії, а також палац Потоцьких. «Споганений і перемінений на військовий шпиталь, звідки сморід йодоформу і карболки було чути аж на Тринітарській площі», – пише він.
Це тихе провінційне місто на кілька років стало Мар’яну Островському домом. П’ять класів він провчився у гімназії, яка своїми порядками нагадувала колонію суворого режиму. На початку випускного, шостого, класу у хлопця стався серйозний конфлікт з викладачем математики. Він перевівся до більш демократичної гімназії в Ярославі, про що жодного разу не пожалкував.
Автор: Іван Бондарев
Поштівки з колеції Зеновія Жеребецького
Comments are closed.