Сьогодні поговоримо про «соціально незахищені верстви населення» австрійського Станиславова. На старих поштівках часто трапляються юрби людей, які позують фотографу. Серед них обов’язково «зарисується» хоча б один босяк у прямому сенсі цього слова. І босий він не тому, що потіють ноги – йому просто немає за що купити взуття, пише Репортер.
Перша частина історії тут:
Станиславів непарадний. Як виглядала франківська периферія за Австрії
Фото з фондів обласного краєзнавчого музею
Хворі та неписьменні
У путівнику Івано-Франківськом за 1979 рік читаємо таке:
«Станіслав довгий час був занедбаним провінційним містом. Кількість неписьменних у кінці ХІХ ст. становила близько 60 %. Трудящі були позбавлені елементарної медичної допомоги. Важкі умови життя породжували велику смертність. Так, у 1888 році в Станіславі народилося 815 чоловік, а померло 650. У місті було тоді 11 лікарів, 22 середні медичні працівники. Їх послугами, які надавалися за велику плату, могла скористатися мізерна частина жителів, фактично лише представники вищих соціальних кіл».
Зрозуміло, що комуністична пропаганда намагалася усіляко згущувати фарби, аби показати переваги «світлого соціалістичного сьогодення» над «темним капіталістичним минулим». Однак у цьому випадку радянський путівник не бреше. Відкриємо серйозну монографію професора місцевої гімназії Алоїза Шарловського «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного», що вийшла у 1887 році. В ній історик наводить цікаві факти.
Так, у 1880 році населення Станиславова становило 18 626 осіб. З них 7 516 вміли читати й писати, 519 – лише читали, а 10 591 не вміли ані читати, ані писати.
У місті тоді налічувалось 16 криниць і тільки шість із них відповідали санітарним вимогам. Найгірша вода була на Ринку, де криниці розташовувалися біля стічних каналів, звідки в них потрапляла значна кількість аміаку, хлору, сірководню.
Згідно з дослідженнями доктора Йосифа Меруновича, найбільше помирали від інфекційних хвороб: дифтерії, віспи, черевного тифу, дизентерії. Багато життів забирали туберкульоз, запалення легенів, гортані та трахеї. У 1879-1880 роках майже половину всіх померлих становили діти до п’яти років. Найбільший врожай смерть зібрала у 1883 році – 827 людей. На 1000 мешканців Станиславова річна смертність становила 35,4 особи. Для порівняння, у 2014-му цей показник дорівнював 12,8.
«Кутові» п’ють бранду
У 1897 році журналіст «Кур’єру Станіславовського» Ян Ольшевський зробив ґрунтовне дослідження міського «дна». У товаристві озброєних приятелів він швендяв бідняцькими кварталами, нічліжками, затрапезними шинками та іншими притонами. Результатом тривалих спостережень стала класифікація тутешніх жебраків.
Перший, найбільш привілейований клас становили так звані «кутові». Назва походить від того, що вони мали свій «кут», мешкали разом по кілька сімей в одній кімнаті. Найбільше будинків із «кутовими» було на вулицях Казимирівській (Мазепи), Зосиній Волі (Коновальця), Галицькій, на Бельведері, Княгинині-Гірці та Колонії.
До «кутових» належали фабричні робітники, поденні робочі, слуги без місця та ремісничі челядники, які зловживали міцними напоями. Місячна оренда житла коштувала від 25 центів до 1 золотого ринського.
«У тих мешканнях, – пише Ян Ольшевський, – образ нензи проявляється у занадто яскравих кольорах. На прогнилому тапчані сплять разом, без жодного сорому, чоловік, дружина й діти. Тамтешні санітарні умови залишають бажати кращого, а мітла порядку давно забула про своє існування. У таких спільних квартирах разом мешкає по п’ять, навіть по сім родин, що налічують до 30 голів.
Їжею тих бідак є картопля з теплою водою та горілка, яку тут називають «бранда». «Бранда» – єдина утішителька і приятелька тих осіб, вона єдина, хто їх зігріває та тримає при житті. При згадці про «бранду» очі бідаків починають іскритися, оскільки вони прагнуть лише її…».
Клієнти пана Холдера
Другу категорію станиславівської жеброти складали мешканці нічліжок і шинків. Ці, на відміну від «кутових», не мали постійного житла, тож мандрували від одного притону до іншого.
Маючи гроші, вони могли дозволити собі «переночувати з шиком». Наприклад, у нічліжному будинку на вулиці Косаковської, теперішня Станіславська, біля ратуші. Ось як описує її Ольшевський:
«На брудних лавах у ще брудніших лахміттях сиділи чоловіки, жінки, діти. Одні, зосередившись на мисках, виїдали з них якісь помиї, інші дрімали, стулившись, а в приміщенні панував такий сморід, що ледь не валив з ніг.
Біля тих смутних гостей крутилась така сама брудна служниця і пильним оком дивилась, аби жодна з мисок не пропала».
Нічліг на землі тут коштував п’ять центів, на жорсткому бамбетлі чи сіні – 10. Обід «тягнув» на чотири центи.
Також багато п’яничок гаяло час у низькопробних шинках. Найвідоміший називався «У Холдера». Його детальний опис залишив газетяр Ясь Недопитальський:
«Хто не знає того шинку, розташованого на площі Міцкевича, по лівій стороні, як йти до театру, де стільки різної сволоти та покидьків суспільства постійно перебувають? Де пиво по 6 центів – хальба, де найкраща печінка з часником?
Утримує той шинок пан Холдер – у цілому, порядна людина, якій нічого не можна закинути. Збираються тут люди різних станів, часто без конкретних занять, проводячи тут цілий день. Переважно це люди, яких лиха доля закинула сюди, аби в горілці шукати втіхи. То є постійні клієнти, з якими господар зовсім не церемониться.
Коли в клієнтів непоганий заробіток, то по колу йде пляшка, потім розв’язуються язики, і якщо б ти послухав, дорогий читачу, ті розповіді, волосся на голові стало б дибки.
Помічником пана Холдера є індивід на прізвисько «Деркач». Коли його тлумлять, він лише верещить і обзиває усіх табакою».
Серед завсідників шинків було багато й деградованих інтелігентів – юристів, чиновників, збанкрутілих поміщиків. Усіх їх погубила горілка, чи як її там – бранда.
Любителі свіжого повітря
І ось ми дійшли до представників найнижчої касти станиславівської жеброти. Це геть декласовані елементи, які влітку живуть на пляжах обох Бистриць, а взимку забиваються у копиці сіна чи порожні сараї навколишніх сіл. Раніше багато з них рятувалося від морозів на вокзалі – у почекальні ІІІ класу. Але через часті крадіжки речей пасажирів поліція обмежила жебракам доступ до двірця.
Вдень вони ховаються від людських очей, а з настанням темряви виходять на полювання. Крадуть усе, що бачать, – свійську птицю, білизну, посуд тощо.
Ян Ольшевський зробив рейд по міських околицях і ось що побачив:
«У наших мандрівках по тутешніх цегельнях у Княгиніні, на Гірці, у Крихівцях, по стайнях і шопах, ми часто зустрічали людей, майже голих, від 6 до 70 років. Вони укривались у соломі, сіні чи спали при печах у цегельнях. Через це щорічно у шпиталь привозять багато обпечених, які, зазвичай, помирають.
Слуги без служби, заробітчани, діти без батьків, підкидьки і злодії – вони творять єдину родину у тій нензі й разом сплять у оборогах сіна та інших заулках».
Поліцейським тістечка лише снились
Прихильники старої доброї Австрії можуть закинути, що тут йдеться про неблагополучні верстви населення. Втім був і значний прошарок цілком порядних людей, які мали постійну роботу, не пили зайвого, але…
Скільки вони заробляли? Прошу дуже! На початку ХХ століття робітник лісопильного заводу в день отримував 50 крейцерів, шахтар соляної копальні у Солотвині – 60, батраку на сільгоспроботах платили 50 монет щоденно. Середньомісячна зарплата кваліфікованого робітника у Станиславові становила близько 100 корон, а простий поліцейський мав лише 48.
А тепер наведемо вартість смаколиків у популярній цукерні Кровіцького: струдлі і рогалики – від 2-х корон, торти – 3-5 корон, морозиво – від 6-ти, помадки й шоколадки – від 3-х, шоколадні цукерки – від 4-х, печиво від 2-х, карамельки – від 1,6 корон. Уявляєте, скільки треба було витратити грошей, аби зводити даму на каву з тістечком?
Та й таке.
Поштівки з колекції Володимира Шулепіна
Авторка: Іван Бондарев
Comments are closed.