Зараз у галицькому суспільстві активно культивується думка про «добру бабуню Австрію». Складається враження, що піддані найяснішого цісаря лише те й робили, що пили каву, їли штрудлі та слухали вальси Штрауса. Чи дійсно так добре жилося в імперії, пише Репортер.
Коли василіянки ще не збудувались
Колекціонери старих станиславівських поштівок підтвердять, що найчастіше зустрічаються види вулиць Сапіжинської (Незалежності), Карпінського (початок Галицької), Липової (Шевченка), площ Ринок і Франца (Шептицького), Франца Йосифа (Вічевий майдан). Однак марно шукати зображення Зосиної Волі (Коновальця), Седельмайєрівської (Новгородської), віддалених від центра районів Галицької чи Новгородської.
Може цих вулиць тоді ще не було? Ні, вони належать до найстаріших та існували вже у XVIII столітті. Тоді чому їх оминали фотографи? Відповідь проста – фотографи працювали на видавців, які випускали і продавали поштівки. Тому там мусили бути якісь пристойні об’єкти, які б тішили око та викликали гордість. А периферійні вулички нічим подібним похвалитися не могли. Мало того, вони могли взагалі відбити охоту в потенційних туристів приїжджати до Станиславова.
Не вірите? Ось вам докази. Як би не старались видавці показати місто з найкращого боку, час від часу його «неглямурні» види просочувалися до друку. Ось наприклад, вулиця Заболотівська (№ 1) – теперішня Василіянок, неподалік від перехрестя з Дністровською. У глибині видніється один-єдиний орієнтир – новий єзуїтський костел, а нині Свято-Троїцький кафедральний собор УПЦ КП. Зверніть увагу на забудову переднього плану. Ау, де ви, сецесійні австрійські кам’яниці з атлантами та маскаронами? Натомість маємо суцільні халупи та дерев’яні паркани.
Так, пройде час і праворуч постане монастир Василіянок та ще кілька добротних будинків. Але вони з’являться в останні роки Австро-Угорщини, а до цього вулиця мала, м’яко кажучи, провінційний вигляд. До речі, монастир почали будувати у 1911 році, а в 1912-му вулицю Заболотівську перейменували на честь католицького проповідника Петра Скарги. Отже, фото зроблене у першому десятилітті ХХ століття.
Задвірки від Романа Ясельського
Пройдемо трохи вперед і звернемо праворуч. Ми на вулиці 3 мая, яка нині Грушевського. Пройдемо її майже до кінця і перед теперішнім будинком облспоживспілки розвернемось на 180°. Ось таку картину ми б побачили 110 років тому (№ 2). Єдина споруда варта уваги – кам’яниця № 20, чия торцева стіна проглядається крізь дерева. Решта будинків і парканів нагадують «урбаністичні шедеври» з попереднього розділу. І це не якась там околиця. Звідси лише сотня метрів до стометрівки!
Обидві представлені поштівки випустив станиславівський видавець Роман Ясельський. Підприємець мав дивні мистецькі смаки, але завдяки ним ми можемо побачити «спальні райони» старого Станиславова.
Тут доречно навести спогади колишнього гімназиста Яна Вежбовського, який описує місто свого дитинства:
«Станиславів у 1870-х роках тільки будувався: дільниці мав дерев’яні, будинки низькі, партерові, що нагадували теперішню Зосину Волю, дороги – на дві теребовлянські плити з круглими, виступаючими каменями та дерев’яні, збиті з дощок, тротуари, вдень і вночі небезпечні для життя та завжди шкідливі для взуття».
Одноповерхове місто
Може, хтось із читачів пам’ятає популярне кафе «Химеру»? Наступне фото було зроблено на теперішній вулиці Чорновола, приблизно в тому самому місці, де згодом постане культова кав’ярня (№ 3). Як вам тутешні «краєвиди»? Особливо цинічною виглядає вивіска «Ресторація» на халабуді ліворуч. Переконаний, що штрудель там не подавали і Штрауса не грали.
Ще один станиславівський випускник, Станіслав Токарський, ділиться спогадами дитинства, яке припало на 1860-ті роки:
«Такий він був наш Станиславів, такий любий, дорогий, зі своїм грузьким болотом, з нічною темрявою, серед якої де-не-де догасала гасова ліхтарня; з широкими воротами і брамами, із солом’яними дахами на далеких передмістях, зі своєю стрункою ратушею, що вистрілювала в небо мідною вежею…».
Вулиця Голуховського ідеально підходить під цей опис. Завдяки сухій погоді проїжджа частина тягне на «трієчку», втім страшно уявити, на що перетвориться дорога після затяжних дощів. Будинки криті не соломою, а дранкою, найзаможніші домовласники навіть «доробилися» до бляхи. Та й ліхтарів значно побільшало. Цікаво, як ця дільниця виглядала до «мармулядової» пожежі? У краєзнавчій літературі можна знайти твердження, що пожежа, перетворивши на попіл старі квартали, дала потужний поштовх розвитку міста. Щось не схоже.
Нефотогенічна вулиця
А тепер сенсація! Цього ще ніхто не бачив! Друкується вперше! Представляємо увазі читачів фото вулиці Седельмайєрівської (№ 4) – нинішньої Новгородської, яку видавці старих поштівок обходили десятою дорогою. І це дійсно фото, а не поштівка. Глинобитні будиночки, що покосились від ветхості, криві паркани і прогнуті дахи. Дорога ще гірша, ніж на Голуховського, межа з тротуаром досить химерна. До центра ця вулиця лежить найближче з усіх перелічених, але язик не повернеться назвати це середмістям.
На жаль, поки що немає опису вулиці Седельмайєрівської, проте є спогади про сусідню Бельведерську. Такою її побачив у 1908 році майбутній композитор Адам Мітша: «Вона довга й болотиста, з вузьким тротуаром. По обох боках будиночки: один бридкіший за іншого. Майже все це жидівська власність і мешкає там жидівська біднота. Зрідка над ними вистрілює неохайна кам’яничка, що смердить відходами та сечею. Каналізації не існує, усі помиї виливаються до рову, що тягнеться вздовж вулиці. Сморід тут не припиняється ніколи, а коли десь чистять вигрібну яму, то доводиься добряче затикати носа».
Навряд чи Седельмайєрівська сильно відрізнялась від Бельведерської.
Можливо у когось виникне запитання: а хто жив у тих халупах? Відповідь – у наступній статті.
Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
Автор: Іван Бондарев
