Наприкінці ХІХ століття одним із найзаможніших людей Станиславова був Касель Кіслер — керівник ортодоксальної єврейської громади міста. Йому належали кілька кам’яниць, зокрема й двоповерховий готель «Центральний», що на розі теперішніх Шевченка і Січових Стрільців.
Перший раз заклад згадується у 1890 році, пише Репортер.
У 1912 році Кіслер продав будинок і ділянку греко-католицькій капітулі (дорадчий орган при єпископі, що складається з представників вищого духовного сану). Духовні отці розпочали зведення великого прибуткового будинку, доручивши розробляти проект модному архітектору Фредерику Янушу. Старий готель зруйнували.
А восени наступного року будову завершили. В центрі міста постала імпозантна чотириповерхова кам’яниця з двома парадними фасадами, великими мансардними приміщеннями та елегантною вежею із годинником. Неповторності їй придала колонада — частина залізобетонного каркасу вздовж вулиці Шевченка. Між іншим, будинок став одним із перших залізобетонних у місті.
1 травня 1914 року тут відкрився чи не найкрутіший готель міста, ресторан, кафе та третій у Станиславові кінотеатр. Усі ці заклади мали спільну назву «Австрія», яка невдовзі перейшла на весь будинок. Першим орендарем став якийсь пан Біль зі Львова.
Незабаром комплекс спіткало перше перейменування. Із початком Першої світової місто не раз захоплювали росіяни, за яких заклад називався «Жорж». З тих часів відоме оголошення, в якому керівництво готелю благає постояльців «не водити сюди жінок невідомого походження».
Чергова зміна влади принесла нову назву. За ЗУНР кам’яниця отримала дещо курортну вивіску «Одеса» та стала домівкою для керівництва молодої республіки. Поруч із готельними номерами, у залі кінотеатру, відбувались засідання парламенту або Національної Ради. Саме тут 3 січня 1919 року була прийнята знаменна ухвала про об’єднання ЗУНР з УНР. Нащадки цього не забули і в січні 1990 року живий ланцюг, що об’єднав схід і захід України, починався саме від дверей цієї кам’яниці. У «столичний» період історії Станиславова в готелі «Одеса» бували відомі політики: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Кость Левицький, Дмитро Вітовський, Лев Бачинський.
Коли Галичину захопили поляки, вони замінили українську назву на свою — заклад став «Варшавою».
А ще у будинку були винаймані квартири, вхід до них був з окремого під’їзду від вулиці Шевченка. У міжвоєнний період там мешкали художник Осип Сорохтей, лікар Кость Воєвідка, педагог Антін Ульванський, офтальмолог Ярослав Грушкевич.
П’ять мільйонів злотих! Рівно за стільки у греко-католицької капітули придбав кам’яницю львівський лікар Броніслав Овчарський у 1930 році. Через п’ять років Овчарському знадобилися гроші, тож він продав «Варшаву» релігійній інституції «Товариства непорочного зачаття Діви Марії». Крім цієї інституції, у будинку також працювали українські греко-католицькі товариства — «Скала» та «Єпархіальний фонд».
За радянщини готель з рестораном двічі перейменовували. Спочатку вони називалися «Спартак», а від початку 1960-х — «Дністер».
Нині готель ще якось діє, а ресторану нема. Натомість збереглось кафе «Чанахи», яке працює з 1960 року і є найдавнішим закладом громадського харчування Франківська, якщо не брати до уваги вокзальний буфет. У колишньому кінотеатрі довший час працювала облфілармонія, яку у 1981 році змінив міський будинок культури (тепер Центральний Народний дім).
Сучасне фото має одну разючу відмінність від польської поштівки — на даху не видно вежі. Вона згоріла під час пожежі 3 серпня 1998 року. Пізніше розібрали масивний п’єдестал. Сьогодні «Дністер» належить власнику готелю «Надія» Мирославу Бойко. Може він відновить «історичну справедливість» стосовно вежі?
Comments are closed.