Коли згадують про моду кінця ХІХ – початку ХХ століть, то зазвичай одразу на думку спадають елегантні пані.
А де ж чоловіки? Адже у них також були свої канони краси та стилю, пише “Репортер“.
Професори в рукавичках
Чоловікам у моді завжди щастило більше. Якщо жінки ледь встигали стежити за новинками сезону, то чоловічий костюм кардинально не змінювався з 1860-х років. У наступні десятиріччя його доповнили лише незначні деталі.
Інтелігент чи заможний міщанин, як правило, одягав костюм-трійку – піджак, штани й жилетку. Популярними були прищепні форми – високий накрохмалений комір (його в народі називали «фатермердер») і манжети. Ці маленькі хитрощі створювали враження дорогої білизни та значно полегшували процес прання.
Пані хочуть вразити. Як одягались галицькі панянки 100 років тому (ФОТО)
Манжети фіксувалися на рукавах сорочки за допомогою застібок. У заможних власників запонки були перлові чи срібні. За часів Австро-Угорської імперії дехто навіть носив ці аксесуари із зображенням цісарського двоголового орла. До обов’язкових елементів одягу належали біла маніжка (нагрудник, пришитий або пристебнутий до чоловічої сорочки, який носять з фраком чи смокінгом – Авт.) та краватка з коштовною шпилькою. На початку ХХ століття у моду ввійшли широкі фантазійні краватки – так звані «самов’язи».
Святкове вбрання шили із чорної тканини. У повсякденному одязі влітку переважали різні відтінки світлих, а взимку – темних кольорів. Для урочистих випадків обов’язково брали фрак. Описуючи весілля кінця ХІХ століття, священник Филимон Тарнавський зазначав: «Вся чоловіча молодь була одягнена у фраках, білі краватки, при чому носили і білі рукавички».
Про останню деталь писав у своїх спогадах педагог і громадський діяч Степан Шах. Він наголошував, що всі гімназійні професори, незважаючи на пору року, носили м’які глясе-рукавички з козячої шкіри.
Восени чоловіки одягали пальто з оксамитовим коміром, взимку – пальто на ваті, хутро. Чоловіче взуття закономірно було менш вишуканим, ніж жіноче. Джентльмени носили шкіряні чоботи, черевики на шнурках чи з вставною гумкою (штиблети).
Мрія гімназиста
Серед галицької громадськості неодмінними атрибутами інтелігента вважалися краватка, капелюх і палиця. Тому кожен гімназист мріяв якомога швидше здати випускні іспити (матуру) та придбати ці речі.
Не хочеш вчитися, то йди на професора. Чому 100 років тому зневажали вчителів
Зазвичай капелюх і палицю випускники отримували у дарунок від своїх батьків. «Декотрі були такі проворні, що нишком-тишком перед самим іспитом приносили зі собою палицю, завинену в папір, ховали її десь на коридорі або між рубаними дровами… Опісля, коли вже вдалося здати матуру, зараз ішли до свого сховку, витягали палицю і з гімназійного будинку виходили з палицею», – згадував шкільні роки адвокат Степан Шухевич.
Схоже описував діаспорний поет і прозаїк Михайло Качалуба. Аби здійснити свою мрію та одразу після іспиту вийти «при параді», йому довелося позичити палицю у сина директора гімназії.
Письменнику Петрові Карманському «матуральну палицю» як символ повноліття подарував один із професорів Перемишльської гімназії.
Майбутній священник Степан Клепарчук разом із товаришами по навчанню отримав палицю в дарунок за коляду від викладача Бродівської гімназії Василя Саната. Як згадував вдячний гімназист, «професор Санат любувався в палицях. Кожного дня він приходив до гімназії з іншою палицею. Його палиці були оригінальні; власного виробу. Під час вакацій проф. Санат їхав у гори Карпати, ходив по лісі і вишукував різні кривулі і вдома їх обробляв і вигладжував».
У художніх творах сучасників також часто згадуються деталі чоловічого гардеробу. Наприклад, герою оповідання Осипа Маковея «Дозрілий», сину судового радника Роману Бобрецькому, у день здачі іспиту мати одразу придбала новий одяг. Письменник зазначав, що «в м’якім капелюсі на голові і з паличкою в руках, котру вже собі сам Ромко купив, з лицем, чисто виголеним, хоч там мало що було голити, з чорним мохом під задертим трохи носом, виглядав він уже як судовий авскультант (урядовець чи практикант у суді – Авт.), а не «матурист».
Чорна хмара зі сходу. Як на Галичину прийшли “визволителі” та що принесли з собою
Цікаво, що чоловіки носили головні убори просто завжди. Влітку брали невисокий солом’яний бриль з чорною стрічкою і вузькими твердими полями (канотьє) чи фетровий капелюх, а в урочистих випадках – високий шовковий циліндр. Однак з часом фетровий капелюх повністю витіснив циліндр. З початку ХХ століття серед молоді популярність здобули чорні картузи й кашкети із синього, зеленого, рідше чорного сукна.
Новітні віяння у сфері моди охоче переймала провінційна молодь. Тогочасна преса писала, що сільські хлопці купують капелюхи й костюми, щоб виглядати як «академіки», тобто студенти.
Модні аксесуари
Комплект одягу інтелігента доповнювали парасоля і годинник на золотому чи срібному ланцюжку. Чоловіки прикріплювали його за ґудзик на жилеті й носили у кишені. На хвилі національно-патріотичного піднесення початку ХХ століття ланцюжок до годинника замінив ґердан. Згодом у побут ввійшов наручний годинник.
Якщо виникала потреба в окулярах, то носили пенсне (цвікер) зі шнурком. Його зачіпали до верхньої кишені жилету. Заможніші мали окуляри у золотій, а бідніші – у роговій оправі. Окуляри, на рівні з капелюхом і палицею, вважалися однією з характерних ознак вищих верств.
Вуса «а ля цісар»
Чоловіки носили короткі стрижки. Із спогадів Степана Шаха довідуємося, що гімназійні професори «всі – старші без виїмку – були бородаті, а бороди були різно підстрижені, вуса – у старших по козацьки спадаючі, – у молодших до гори á la Kaiser Wilhelm II підкручені, деякі носили «бачки» як цісар Франц Йосиф І, волосся на їжака стрижене, рідко у кого на розділ зачесане».
Стосовно представників греко-католицького духовенства, то вони бороди не носили. Адже у постановах Львівського Синоду 1891 року говорилося, що «най не важаться священики носити бороду або бокобороди (бакенбарди – Авт.)». Проте завжди є винятки. Так, парох села Комарники (нині Турківського району Львівської області) Саломон Щасний (1834-1900) наполегливо відстоював своє право на розкішну бороду. У 1869 році після важкої хвороби він перестав голитися і, як писав у автобіографії, «боровся за нікчемну бороду з двома деканатами, трьома єпископами, п’ятьма старостами і трьома намісниками краю понад 16 років».
