Восени цього року відбудуться святкування 400-ліття від заснування Скиту Манявського. Якщо Києво-Печерська Лавра удостоїлася титулу «українського Афону», то Скит Манявський історики назвали «новочасним Ватопедом».
 Хрестовоздвиженський храм у Скиту Манявському |
Фортеця духу
Його заснування пов’язане з іменем Йова Княгиницького, який походив з дрібношляхетського роду з Тисмениці. Маючи великі перспективи у світському житті, він віддав себе служінню Господу, а для цього пройшов усі ступені чернечого життя у грецькому Афоні та сербському Ватопеді. Обравши життя самітника, Йов Княгиницький вибрав для проживання напрочуд гарну місцину в дикому лісі на березі річки Батерс (Манявка). У дерев’яній келії він проводив час у молитві, пості та мовчанні. Повне самовідречення і аскетизм монаха знайшли численних послідовників.
Якось сюди завітав уславлений чернець Іван Вишенський – побратим Княгиницького зі Святої Гори. Він напоумив самітника заснувати обитель на взірець Святогірської. Обидва товариші знайшли для майбутнього монастиря затишну поляну на березі Батерса між горами Вознесінкою і Канюковатою. Братія дружно викорчовувала старезний ліс, спорудила простору келію, з якої у 1611 році почалася Великоскитська обитель. Знайшовся й меценат – вельможа із сусіднього села Маркова Петро Ляхович. Він дав гроші на дерев’яну церкву. Її перебудували у просторий собор Воздвиження Чесного Хреста в 1620 році. Патріархи Тимофій Константинопольський і Кирило Александрійський надали монастирю право ставропігії, тобто повного самоуправління і автономії.
Згодом маленький монастир розрісся до могутньої обителі з цілою системою фортифікаційних укріплень, а слава про нього доносилась аж до Молдавії. Божа воля присудила йому спробувати врятувати прадідівську Церкву від впливу новіт-ніх течій. Скит став у повному розумінні фортецею – захисником краю від татарських нападів. Тут знаходили порятунок люди різних конфесій: і козаки, і опришки, і польські шляхтичі.
Божа ласка подарувала Скиту Манявському одне з найвищих творінь українського мистецького духу – іконостас роботи ченця Йова Кондзелевича. Українська іконографія знала десятки тисяч іконостасів, але саме Манявському судилося стати вершиною християнського малярства.
Як і більшість монастирів на Прикарпатті, Манявський Скит був закритий австрійцями 6 верес-ня 1785 року. Ченці розбрелися по світу, більшість перебралась до Сучавського монастиря (Румунія). Покинутий монастир почав занепадати, а в середині ХІХ століття вже нагадував суцільну руїну.
 Надмогильна плита з усипальниці Йова і Феодосія Княгиницьких |
Крайня пора врятувати
Інтерес науковців до монастиря пробудили етнографічні розвідки Івана Вагилевича. А на повний голос про Скит Манявський заговорили після того, як польський граф і меценат Володимир Дідушицький проголосив світу про мистецькі вартості монастирського іконостасу.
У середині 30-х років ХХ століття за археологічне вивчення Скиту взявся славнозвісний науковець Ярослав Пастернак (1892-1969). Дехто з учених вважає, що він шукав могилу гетьмана Івана Виговського та його дружини. Також є версії, що археолог хотів віднайти фінансові, мистецькі чи книжкові скарби, які заховали ченці. Натомість, єдина публікація, яку Пастернак присвятив монастирю у львівському часописі «Діло» 1937 року, свідчить про інше. «Жаль, дуже жаль стає на вид того місця, де з року на рік занечищують цінну пам’ятку нашого духовного життя й церковної архітектури, – писав він. – Але замало тут сумних рефлексій. Крайня пора врятувати те, що можна ще врятувати…».
Однодумців дослідник знайшов серед членів Станиславівської філії Українського Технічного Товариства. Вони взялися за консервацію мурів Скиту. До планів археолога з розумінням поставився і станиславівський владика Григорій Хомишин, який тоді був власником Скиту Манявського. Єпископ УГКЦ виділив кошти на археологічні дослідження.
Німі свідки
Перші розкопи Ярослав Пастернак заклав на місці храму Воздвиження Чесного Хреста. Встановили, що монастирська церква мала кам’яний підмурівок, тому її план можна було відновити з максимальною точністю. В середині церкви розкрили дві муровані крипти, з’єднані вузьким переходом. В одній з них дослідники натрапили на два великих фрагменти кам’яних надмогильних плит, які мали вирізьблений орнамент епохи Ренесансу і пошкоджену дату А. Х…/16../. Срібні прикраси від фелону свідчили, що в домовині вічним сном спочивав священик храму. Більша крипта мала кам’яну підлогу, на якій стояли труни знатних людей. З давніх документів відомо, що у храмі були поховані Іван Виговський з дружиною та Анна Шумлянська – матір єпископа Йосифа Шумлянського.
Другу траншею Пастернак заклав на церковному подвір’ї. Тут знаходилася квадратна пивниця із міцною кам’яною підлогою. Із цінніших речей знайшли кілька польських монет кінця XVII століття. Зліва від в’їзної брами-вежі дослідники виявили кам’яні сходи, що вели на дзвіницю, а біля них – куски тиньку зі слідами дати відновлення. У розкопі, закладеному праворуч від дзвіниці, з’явились обриси приміщення, призначеного для охоронця Скиту.
Неподалік цього об’єкту експедиція натрапила на «братську могилу» – німого свідка страшного татарського нападу 1676 року. В монастирських архівах зберігалися літописи з кількістю жертв із числа братчиків і мешканців навколишніх сіл. Про наслідки катастрофи свід-чила велетенська купа кісток і черепів, багато з яких мали наскрізні отвори від ворожих куль. Поховальна пам’ятка зберігала й досить рідкісне для археології датування: купу стоплених у сильному вогні мідних монет короля Яна ІІ Казимира, так званих «боратинок» (Таку назву вони отримали від прізвища італійця Тіта Лівія Боратіні, який, перебуваючи на польській службі, провадив фінансову реформу). Були там і жіночі згарди – прикраси на шию з намиста і великих монет. Для Ярослава Пастернака ця знахідка була важлива тим, що засвідчила побутування таких прикрас на Прикарпатті уже в XVII столітті.
Усвідомлюючи, що він тільки започаткував досліди у Скиті, Пастернак накреслив цілу програму для майбутніх археологів. На його думку, в першу чергу треба було розчистити всі підземні комунікації, особливо під трьома вежами, повністю прозон-дувати монастирське подвір’я, розкопати чернече кладовище за потоком, знайти залишки церкви на горі Вознесенка та взятися за пошуки «малого Скитику» на горі дорогою до села Битьків.
Що шукав Пастернак?
Розкопи археолога у Скиті можна вважати наступною ланкою у ланцюгу сенсаційних відкриттів, започаткованих ним на Святій горі у Крилосі. Вчений був добре ознайомлений з поемою священика і поета Антона Любича-Могильницького «Скит Манявський». За сюжетом поеми, ще в часи правління Ярослава Мудрого (1019-1054) два ченці Києво-Печерського монастиря, Пахомій та Йоанникій, вирушили в Галицьку країну з місіонерською метою. У поемі київські монахи завітали до стародавнього Галича, що:
Обіймав простір на п’ять годин ходу.
Вбирався в красні, золотії шати,
Багатством ткані згори аж до споду.
«Образ стародавнього Галича», як самостійний поетичний твір в контексті поеми, був для Ярослава Пастернака найулюбленішим серед усіх шедеврів українського красного письменства.
Тож чому Скит Манявський поманив до себе археолога? Напевно, він шукав там, власне, матеріального свідчення про дійсну присутність у Маняві легендарних київських ченців. А, можливо, ототожнював Скит з таємничим Пологинським монастирем, про який згадує Галицько-Волинський літопис. Мова в літописі йшла не про звичайну чернечу обитель, а про духовний острівець, де хотів знайти розраду литовський князь Войшелк. Хтозна, може, саме літописний Пологинський монастир Ярослав Пастер-нак вважав предтечею Скиту Манявського?..
Ігор Коваль, історик, ПНУ,
Малюнки Василя Межеріцького
