Туристи їдуть у Польщу не лише задля давнього Кракова чи сучасної Варшави. Багато людей долають тисячі кілометрів, аби побачити невеличке місто на півдні країни — Освенцим. Саме поруч нього 76 років тому нацисти заснували найстрашніший концтабір часів Другої світової війни.
Комплекс таборів, збудований німцями, дістав назву — Аушвіц. Мав три найбільші пункти: Аушвіц І, Аушвіц ІІ (Біркенау) та Аушвіц ІІІ (Моновіц). Перший був адміністративним центром, другий — місцем масового винищення, на третьому ж ув’язнені працювали. Нині можна побачити лише два перші, бо у Моновіц екскурсії не водять.
Півтора мільйони життів
Ранок. Туристів у Біркенау, на диво, дуже мало. Деінде чути іспанську мову, трохи далі — англійську й італійську, а ще іврит. Раніше на території Біркенау діяли чотири газові камери, де труїли людей. Стільки ж крематоріїв, у яких в’язнів спалювали. За день жертвами нацистів могли стати 20 тисяч людей. Загалом за час існування концтабір забрав півтора мільйони життів — шість таких міст, як Івано-Франківськ.
Бараки розділяють довгі колючі дроти. Це — наче лабіринт, з якого не було виходу. Людей привозили на поїздах прямо до воріт табору — запевняли, що ведуть у душ. Брехали. В’язнів закривали у газових камерах. Однак перед тим кожен отримував порядковий номер, що ставав ім’ям на короткий час перебування у таборі. Крім того, нацисти забирали все майно, одяг, виривали золоті зуби. Першими гинули психічно нездорові люди з різними вадами. Ув’язнених не тільки травили, на них ще й проводили експерименти — випробовували ліки й вакцини…
Ближче до обіду туристів більшає. Поряд ходить велика група людей. У всіх на плечах поверх куртки розвівається прапор Ізраїлю. Кожні 50 метрів вони зупиняються, слухають екскурсовода, моляться. Дехто не стримує сліз, комусь не вистачає повітря.
Де-не-де стоять мармурові таблички з надписами на трьох мовах. Англійській, польській, івриті. У Біркенау загинуло близько мільйона євреїв.
І півдня не вистачить, аби повністю обійти територію Аушвіц ІІ. Видно, що німці збиралися розширювати межі табору, збільшувати кількість бараків. Не встигли.
Найлегшим був розстріл
В обід стає уже занадто людно. Десятки туристичних автобусів під’їхали до воріт Біркенау. Проте це ще, як потім виявилося, не багато. Після Аушвіц ІІ поїхали в Аушвіц І. На це не витратили жодної копійки — курсує безкоштовний автобус, який за пару хвилин довезе від «табору смерті» до адміністративного центру всього комплексу.
Надворі спека, людей повно — 40-хвилинна черга. Перед входом до музею треба пройти контроль безпеки, як в аеропорту: зняти з себе все металеве та повипихати зайве з кишень. Проходимо повз в’їзні ворота у концтабір, на яких німецькою пише: «Arbeit macht frei» — «Робота робить вільним». В’язні бачили ці слова щодня, проте праця їх не визволила. Того, хто, до прикладу, зірвав яблуко або ж знайшов у полі картоплину, припиняли годувати, аж поки порушник не помре з голоду. Декого закривали в камерах, в яких було лише одне маленьке віконце — в’язні гинули від нестачі повітря.
Над жінками німецькі лікарі проводили досліди стерилізації. Найбільше потерпали близнюки — їх намагалися «зшити». Лікарі ще й хотіли змінювати колір очей, вводячи в очне яблуко ін’єкції. Нерідко це закінчувалося сліпотою. Як би жахливо не звучало, але найменш болісно, мабуть, вмирали ті, хто підлягав індивідуальній страті — розстрілу. За час існування табору було приблизно 700 спроб втечі, половина з яких увінчалися успіхом. Двозначним. Бо родичів втікача одразу ж арештовували і відправляли у концтабір. А всіх співкамерників вбивали.
У Аушвіц І, що був адміністративним центром, багато цегляних двоповерхових блоків. Нині там виставкові зали. Можна глянути зсередини, в яких умовах існували в’язні. Спочатку вони спали на соломі, розкинутій на бетонній підлозі, згодом — на підстилках із сіна. У кімнату, в якій вміщалося не більше 50 людей, запихали по 200 ув’язнених. У кранах текла лише холодна вода, нею дозволяли користуватися кілька хвилин на день. Немало людей померло через відсутність гігієни.
Повно кімнат заповнені особистими речами в’язнів. Їх відбирали, щойно люди заходили на територію табору. Гори металевого посуду, зубних щіток, гребенів, окулярів, валіз. Є приміщення, завалене взуттям, переважно — дитячим.
Треба бачити
Деякі країни поробили тут музеї пам’яті своїх земляків. На стінах багато сумних очей, сповнених болем і страхом. В’язнів фотографували з трьох боків у смугастому чорно-білому одязі. Під кожною світлиною — історія. Ті, хто вижив, розповідають про перебування в таборі, сум за близькими й рідними. Є прощальні записки померлих, останні слова тих, хто залишився тут назавжди.
«Аушвіц» — одна з найтемніших сторінок в історії людства. Як би не було боляче, але приїхати сюди, бодай раз у житті, необхідно. Учні польських шкіл, до прикладу, історію вивчають не в класі. Викладачі везуть дітей до Освенцима. Аби ті побачили на власні очі, що пережили їхні однолітки, предки та звичайні люди з інших країн.
Comments are closed.