Мене звуть Муся, я живу на радіо. Ні, не так.
Я – кішка, керую радіостанцією «Західний полюс», хоч ці людиська, які вічно вовтузяться навколо, думають, що головні тут вони. І лише я знаю, що є насправді. Але так було не завжди, пише Муся у Репортері.
Вперше я пам’ятаю себе десь 11 років тому. Це за людським календарем, а за котячим значно більше, ціле життя. Але менше з тим. Була осінь, мокро, холодно. Особливо нестерпно ставало під ранок. Я сиділа під лавкою в одному з дворів на Тарнавського та голосно плакала. А що ще робити, коли тобі місяць, мама десь ділась, а тата я ніколи не бачила? Правда, у котів так буває.
Читайте: Радіо «Західний полюс» – 26 років. Франківців запрошують проїхатися автобусом і виграти 26 тисяч
А потім прийшов великий чоловік, який називається Володя, взяв мене і приніс на радіо. Він там теж ніби головний, типу мого заступника. Усі називають його Фомін і час від часу бояться, бо він кричить. Ну, точно, як я. Ми справді подібні: ото мовчимо, щось собі думаємо, невідомо чого чекаємо, надуваємось, а потім починаємо стрибати по офісу й волати страшним голосом. Тоді його просто бояться, а до мене чіпляються: «Усі-пусі, Муся, що сталося, може, ти чогось хочеш?». А я нічого не хочу, в мене все є. Мені треба вас, лінюхів, у тонусі тримати, бо робота сама себе не зробить.
І це вже третій офіс, в якому я керую.
Спершу, ще маленькою, на Бандери, я просто підливала їм під вазонки. Місця нові, незвідані, вазонків багато, треба відмітитись. Прибиральниця пробувала сваритись, але на кого?
У другій хаті, на Незалежності, я регулярно ходила під стіл головної редакторки каналу 402. Усі тутешні звуть її Ларисою. Гарна така, чорнява, а окуляри – як в мене очі. Але я красивіша. Тож вона, напевно, заздрила, іноді навіть гиркала. А я їй вночі за те під стіл то купку підкладу, то калабаньку долию. Шкода, інші люди встигали прибирати до її приходу на роботу. Так вона моїх повідомлень і не побачила.
Нині вже й не шипить, бо я тут бос і за віком солідна матрона, а вона досі дівчинка.
Успіх – тонка річ.
Загалом вони мене всі ніби люблять, а я їх терплю. Лиш того Володю, може, навіть кохаю. Він хороший, на мене ніколи не кричить. З-під тої лавки забрав, корм насипає, воду наливає, прибирає горщики. І постійно в офісі, навіть спить тут – як я. Правда, іноді таки десь ненадовго зникає. Підозрюю, що там у нього є інша кицька. Собака точно є. Приходить іноді, біла така, кучерява, вертлява, теж у нього закохана. Аж підстрибує, дурепа. Певно, не в курсі, що в нас з ним усе серйозно.
Нинішній офіс великий, світлий. Спати можна, де лиш вляжешся. А спати я дуже люблю. Особливо у тихих куточках, коробках, на далеких кріслах або біля сейфу. Грошей там, звісно, нема, але місце для спання добре. Диван ще є непоганий, але там завжди усі чіпляються. То погладити хочуть, то свої телефони в ніс тицяють, то будять дурними розмовами.
Але це неправда, що я людей зовсім не люблю. Вони мені геть не заважають. Навпаки – мені навіть важливо їх усіх бачити. Контроль – основа управління. То най собі бігають взад-вперед, працюють, сваряться, ржуть, як коні. (Не знаю, що таке коні, але ржуть вони саме так). Аби не чіпали, бо капець.
Щойно якийсь гість прийде, його одразу до мене ведуть – знайомитись: «А це наша редакційна киця Муся». І знову усі-пусі, а чи можна погладити, а чи не вкусить?
Ніколи нікого не вкусила й не вдарила, а бояться. І правильно, і нехай. Одного разу, правда, ледь стрималась, щоб не заїхати лапою по пиці.
Але на те була причина.
Багато років тому один причепився, Стас П’єха називався. Він тоді до нашого міста з концертом приїхав і в студії хизувався, завал! А потім ще грубі гроші Володі тицяв, аби продав мене. Дивні люди бувають – хіба можна продавати своїх? Хоча, чула, що в тих росіян це навіть така традиція. Звісно, ніхто мене не продав.
А коли наші маскувальні сітки плели на війну, мені якраз операцію зробили. Ай, ціла історія! Я раніше десь раз на 2-3 місяці чогось хотіла. Не знаю чого, бо в мене того «чогось» ніколи й не було. Але хтіла страшенно, кричала, до всіх чіплялася, особливо до хлопців. І прийшов чоловік прямо на радіо. Щось мені вколов, я від’їхала, а очуняла – як телеоператори після свят. Внизу болить, голова чумна, пити хочеться – страшне. Пішла шукати Володю. Офіс великий, іти важко, але й поспішати нема куди.
Повертаю голову – а позаду дріботить Юля Меніжарко. Вона ведуча на радіо, давно вже, і то в неї псевдо таке. Напевно, їй ніколи не холодно. І біжить тая Юля з двома мисками – в одній їжа, в іншій вода, біля вуха телефон і щось Володі на мене жаліється. Так ми до крісла його і доперлися. А там вона до мене, як не знаю хто, з тими мисками: «Муся, може, тобі їсти, може, тобі пити?». Ну, жінко, яка може бути їжа у такому стані? Подивилась я на неї з великим сумом та й пішла на маскувальну сітку спати. А ранком мене попустило. Але з Юлею ми тепер подружки, вона хороша, нехай. Я її часто зустрічаю біля входу до офісу, особливо в неділю.
10 фактів про “Західний полюс”, які навіть на радіо знають не всі
Ще Оленка Жукова мені в очі час від часу щось капає. Теж нічого собі така. А з очима в мене проблемка. Хтось із радійних бовдурів намагався зі мною гратися і тицьнув в око пальцем. Тепер болить, треба капати. Я Оленку терплю, вона нормальна.
Але шкода, що до студії мене вже не пускають.
У попередньому офісі навіть папірець причепили: «Муськам вхід заборонений!». Ніби тих мусьок тут багато. Та й за що? Ну, напісяла пару разів на крісла для гостей, так то ж не від злоби. Гості бувають різні, а запах мусить бути один. Володя, правда, переживав, шкода його.
Та мені всіх їх шкода. Вони веселі, гарні, молоді, прикольні. Най би собі працювали, щось корисне робили. Аби не чіпали.
Скоро у них свято – черговий день народження радіо, яке вони називають «Західний полюс». Не знаю, як той полюс за сторонами світу, але його давно пора назвати Муськиним. Муськин полюс – звучить, нє?! А то все – «наша редакційна киця». Ви нормальні? Кицькина редакція! Та що з них взяти? Люди, шкода їх.
Муся, керівниця радіо «Західний полюс»
Радіо «Західний полюс» – 26 років. Франківців запрошують проїхатися автобусом і виграти 26 тисяч
