«Виправлення імен» (чженмін) є одним з наріжних принципів філософії Конфуція та фундаментом китайського способу розуміння будь-якого реформування. Філософ пояснив цей принцип у трактаті «Лун юй», де міститься знаменитий діалог Вчителя і урядовця на ім’я Цзи Лу.
Варто навести його повністю, пише Володимир Єшкілєв для “Репортера”
«Цзи Лу запитав: «Володар царства Вей має намір довірити вам державу. Яке діяння ви зробите фундаментом вашого управління?».
Вчитель відповів: «Необхідне виправлення імен».
Цзи Лу запитав: «Ви починаєте з дальнього кінця мотузки. Навіщо змінювати імена?».
Вчитель відповів: «В тобі, Ю, промовляє пряма неосвіченість. Шляхетний муж обережний з невідомим. Якщо імена неправильні, то слова не мають під собою основи. Якщо під словами немає основи, справи не здійснюються. Якщо справи не здійснюються, ритуал і музика спустошені та ображені. Якщо в ритуалі і музиці немає гармонії, вимоги і кари не застосовуються належним чином. Якщо так, то народу нікуди поставити ногу і немає до чого прикласти руку. Тому шляхетний муж, коли накладає імена на існуюче, повинен промовляти їх без недбалості, а те, що висловив, має виконувати сумлінно. В його словах не має бути навмисної або ж випадкової відстані між іменем і суттю».
Нам, людям ХХІ століття, варто було б застосувати мудрість Конфуція для лікування свіжих та найсвіжіших травм. Є два відправні пункти поточної ситуації, котрі вельми специфічно сполучаються між собою: 1) Ми прагнемо позитивних змін. 2) Ми живемо за доби пост-правди.
Отже, люди прагнуть якісного управління змінами, перебуваючи в ситуації, де імена речей сущого навмисно спотворені. Де вони принципово не відповідають тому, що повинні означати. Тобто, люди впевнені, що якийсь X або Y здатний без виправлення імен, оперуючи суто фейковими поняттями, зробити цей світ безпечнішим, зручнішим і красивішим. Люди не вимагають виправлення імен, вони вимагають змін на краще.
Залишається дивуватися їхній наївності (або ж ідіотизму, як кому подобається). Коли людям пропонують назвати речі їхніми справжніми іменами, вони починають розповідати, чому це не потрібно. Чому треба чіплятися за старі брехливі імена. Вони кажуть про традицію, про те, що «люди не сприймуть правду без підготовки», про те, що «минуле треба поважати, бо воно нас вчить».
Тим часом, в ситуації, коли потрібні дії в ім’я змін, немає нічого шкідливішого за історію. За інституціональну пам’ять людства. Історія – неозора скарбниця старих неправильних імен. Саме з неї жерці пост-правди, творці Великої Брехні витягують свої інструменти для створення ілюзій та різних варіантів змістової порожнечі.
Історію за допомогою мистецтва можна розкласти на безліч альтернативних історій та протиставити їх одна одній. Можна змоделювати іншу історію – таку красиву та струнку, що попередні варіанти стануть нецікавими. Але все це не здатне вбити історію. Завжди знайдуться реставратори старих брехливих імен.
Найефективніший спосіб – перетворити історію на темну картинку з цвинтаря. На щось естетично з’єднане з немічними тілами старців, з брудом, смородом, насильствами та обмеженнями минулого. Протиставити історію молодим тілам, які прагнуть свободи, гри, розваг і розмноження. Істинні зміни почнуться тоді, коли не розум, а тіло буде на боці виправлення імен.
Пост-правда, як бачиться, долається лише таким досвідом, у якому узагальнюються сподівання тіл. Лише у ньому живе надія на виконання обіцянки гіпермодерну – отримання першого імені з дальнього кінця мотузки.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.