В компанії столичних кіношників п’ється самотньо. Майстри екрану так захоплені читанням довжелезного сценарію, що майже не відволікають автора від дегустації ірландських зернових спиртів.
Сценарію багато років. Бородатий такий текст. Зародок серіалу. Шість серій. 40 хвилин кожна. З можливістю продовження. Сюжет довелося переробити, враховуючи мутації геймерського сленгу та загальне здичавіння. Історія починається як «сусідська сага». Молоде подружжя доводить до сказу сусідів – благеньких старих з чіткою системою поглядів на проблему добра і зла, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці у “Репортері”.
Іншими словами, діти гіпермодерну знущаються з недобитків тієї доби, де вперто не віддавали «землі і води» імперіалістам з рептилоїдами. Від реплік сусідів глядачам стане тоскно. Старий постійно повторює, що людську гідність треба захищати, та згадує батька, людину твердих переконань. Стара розповідає про якісь родинні традиції, міцно пов’язані з холестериновою кулінарією.
Молоде подружжя ще огидніше. Вона безперервно цитує лівацькі агітки, підрівнює нігті й не відривається від смартфону. Він час від часу проголошує операційні істини з «Довідника преферансиста»: «Гравець призначив трефи й залишився без одної. Замість того, щоби додати до свого запису шість, він зменшує свій запис на шість…». В перших серіях глядачам пропонується вибрати, яка з двох родин бридкіша.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про назви, які залишаються
Починаючи з третьої серії, відбувається керована інфляція всіх глядацьких стереотипів. Сценарій впевнено вироджується в нагромадження безглуздих подій. Серед іншого виявляється, що позитивні старі хричі зовсім не люди, а добре замасковані вурдалаки. Які за комуністичних часів під виглядом лекторської діяльності займалися викачуванням життєвої енергії з виробничих та спортивних колективів.
В кінці п’ятої серії передбачається напад вампірів на молодих сусідів. Три літри крові, ретельно розжований смартфон, прокушене стегно головної героїні великим планом. В мистецтві завжди так: лише затверділим маразмом можна загострити звичайний маразм до рівня суспільного сприйняття. Й то не завжди. Проте, іноді накладання однієї безвиході на іншу віддячує цікавими ефектами. Є такий парадокс: будь-яке мистецтво передовсім є мистецтвом руйнування сценаріїв.
Все починається в глючних хащах непрямого цитування, коли кадри перетворюються на медитативну мозаїку, з якої глядач самостійно вибудовує послання, цілком наповнене концептуальним сміттям. Саме воно, а не продукт розумових зусиль, залишається в пам’яті та коментарях. Продукт зусиль йде лісом. Перемагає безглуздя. Для різноманіття в кожну серію вмонтовано два-три приколи та натяки на світовий заколот.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про безвладдя
Нарешті, кіношники відриваються від сценарію. Видно, що вони пройнялися. Кажуть, треба додати еротичних сцен. Хвилин 10-12, не більше.
Зробимо, кажу їм. Зрештою, що може бути простіше за додавання еротики? Хіба що ті «глибокі психологічні інтерлюдії», де закохані довго-довго дивляться одне одному у зволожені гримерами очі. Проте цей тип мистецького ідіотизму конфліктує з іншими, прогресивнішими. Краще б заглибитися у передісторію вурдалачної сімейки або ж збагатити сюжет появою екстрасенса-інваліда, одруженого на громадській активістці. Роль останньої могла б зіграти, скажімо, Даша Астаф’єва.
Вислухавши мене, один з кіношників запитує, якій саме глядацькій аудиторії, на мою думку, можна адресувати такий фільм. «Для сімейного перегляду», – не змигнувши відповідаю.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про сад тріумфуючих випорожнень
І швидко допиваю віскі, передбачаючи, що ось тепер вони, нарешті, пошлють мене якнайдалі. Подумки вже смакую фінал перемовин, звинувачення в тролінгу, істерику: «Ми сподівалися, що це буде бла-бла-бла, але це ж кончене бла-бла-бла». Ну й таке всяке.
Старший з кіношників каже: «Сильна річ. Беремо».
Comments are closed.