У багатьох ранок починається з новин. Пандемія триває уже майже два роки, але статистика й далі хвилює. А останнім часом, враховуючи заяви щодо можливого наступу Росії й порад збирати «тривожні валізки», рівень стресу зростає ще більше.
«Репортер» поговорив з лікарем-психіатром, психотерапевтом, головою осередку Української спілки психотерапевтів Анатолієм Гаргауном про те, як зараз боротися з нападами тривоги.
– Пане Анатолію, чи стало нині більше пацієнтів, які скаржаться на сильну тривожність?
– Ні, це особливо не вплинуло на статистику. Але останні події частіше називають у причинах тривожності. Багато людей, які мають тривожні розлади, при погіршенні ситуації, пов’язаної з ковідом, соціальними моментами, повідомленнями про можливість воєнних дій, мають загострення.
Але якщо говорити про загальну напруженість у суспільстві, то вона явно виросла. Стало більше тривоги в цілому. Просто не всі звертаються до психотерапевтів.
– Чи ці поради – збирати «тривожні валізки», вчитися стріляти – ще більше викликають паніку? Чи навпаки – у людей з’являється відчуття, що вони щось роблять?
– Усе залежить від випадку. Загалом, у кожній людині є система дивалентості, боротьби протилежностей. Переважно це паралельна потреба у батьківській фігурі й водночас відділення від неї. З одного боку, ми потребуємо, особливо у стресових ситуаціях, щоб хтось щось підказав – шукаємо батька, який вирішить усі проблеми. Йдеться про символічну батьківську фігуру – держава, президент, Бог, священник, тренер, вчитель. З іншого боку – намагаємось відділитися від батьківських фігур і стати відповідальними.
У стресовій ситуації ми всі регресуємо, потребуємо підтримки. Проблемою зараз є те, що у нас немає цієї символічної батьківської фігури. Фактично держава усунулася в цій тривожній ситуації. Тому тривога наростає.
У такому разі можна порадити звертатися до вищих сил. Якщо президент нічого не говорить, то є Бог, церква, священники – також дуже сильні батьківські фігури. З вірою завжди легше долати труднощі. Тобто, фіксувати свою увагу на чомусь глобальному, великому. «Все проходило, і це пройде». Навіть при панічних атаках рекомендують мати таку фразу, яка б приземляла й направляла в майбутнє.
Але є частина людей, які не починають надіятися на батьківську фігуру, а навпаки їм треба щось робити самим. Хтось риє бункери, хтось купує зброю, записується в загони тероборони. Це вже позиція дорослої людини, яка бере на себе відповідальність.
Картини від стресу. Лікарка з Франківська малює емоції та робить виставку для благодійності (ФОТО)
У такому випадку рекомендую займатися тим, чим ти можеш займатися зараз. Звертатися до реальності. Зварити дитині вареники у формі зірочки, пофарбувати стіну, яку давно хотів, піти на прогулянку, зайти до когось у гості.
– Відволікатися?
– Ні, йдеться не про відволікання, бо це все одно позиція жертви, яка захищається. А тут про те, щоб брати справу в свої руки. Я міняю своє буття з жертви, яка чекає розвитку подій, на самодостатню людину, яка щось вирішує і сама знає, який буде фінал. Хай це всього-на-всього почищені капці.
– А що робити з новинами? Не читати й не дивитися?
– Зараз дуже багато моїх знайомих повністю відмовились від телебачення. Я розумію, що це люди із заниженим рівнем стресостійкості. Це хороша захисна реакція – не дивитися, зменшити, знецінити. Знецінення відбувається, бо ми розуміємо, що більшість інформаційної роботи – це пропаганда, направлена на досягнення якоїсь мети. Тому, якщо підходити критично до заяв, воно легко переноситься і не шкодить.
Але, якщо я відчуваю, що не справляюся, тоді, звісно, краще обмежити перегляд таких новин.
– Чи є ще якісь поради, як позбутися тривоги?
– У психотерапії є правило – ні від чого не відмовляйся. Є такий вислів: якщо хочеш щось дуже добре запам’ятати, то постарайся це забути. Тому йдеться не про те, щоб менше робити щось – хвилюватись, тривожитись, медитувати, щоб менше хвилюватись. Це працює лише тимчасово.
Натомість треба робити щось інше, яке буде витісняти час, потрачений на хвилювання. Наприклад, якщо людина зранку біжить читати новини, можна натомість вмикати музику. Можна пити чай не перед телевізором, а дивитись у вікно на небо.
– А як говорити з дітьми про війну?
– Залежить, якого віку діти. Якщо маленькі, то навіщо взагалі говорити з ними про це? Ми все одно не знаємо майбутнього розвитку подій.
А якщо діти дорослі й самі питають, то, думаю, тут варто говорити не про деталі, а про діяльність. Діти легко переключають увагу з тривоги на, наприклад, формування «тривожного рюкзака», вивчення умов виживання в Африці, якщо доведеться там жити. Це часто переходить у гру.
Постковід тримає довго. Які симптоми не зникають пів року та що робити
Впливає, звісно, і стан батьків. Якщо вони реагують спокійно, дитина буде це відчувати і реагувати так само.
Якщо тривога стає дуже сильною, тоді можна звертатися до глобалізації. Ми приходимо до церкви і слухаємо історії про глобальні речі, які відбувалися давно, важливіші за те, що відбувається зараз. І сама велич і пишнота церкви робить наші проблеми незначними. Це приклад дуже хорошого підходу. Люди приходять у горі, тривогах, і коли стикаються з чимось глобальним, їхні проблеми стають менш значущими для них самих. Так само можна і з дітьми. Коли дитина питає про війну, можна сказати: «Скільки тих воєн було». У цілому наше буття глобальніше за будь-яку війну. Україна як була тисячі років незнищенною, так і буде.
– Дехто почав пити заспокійливе. Це вихід?
– Ні. Трави, заспокійливі, транквілізатори – дуже добрі в ситуаціях короткотривалого стресу та обмеженої несприятливої ситуації. Якщо ми говоримо про тривалу несприятливу ситуацію, то вони не вирішують проблеми.
Для чого потрібні такі заспокійливі? Наприклад, я маю відповідальний виступ, дуже хвилююся. Але два дні попив валеріану, виступив і забув. Але в контексті соціальної тривоги я не рекомендую заспокійливі. Така ситуація не вирішується місяцями. А ми знаємо, що більше двох тижнів ніякі транквілізуючі засоби приймати не варто, бо вони викликають звикання і посилюють депресивність. І чим далі, тим важче відмовитися.
– Чим небезпечний постійний стрес?
– Він призводить до перегорання – цей термін добре знають спортсмени. Це фізіологічний процес, коли рівень стресу, кортизолу, переходить межу і наступає виснаження компенсаторних можливостей організму. Тоді людина погано орієнтується, погано міркує – має неконструктивну поведінку. Виходить замкнене коло: я пробую щось робити, це не виходить, я від того ще більше у стресі. Це шлях до депресії, тривожно-депресивних станів.
– Які ознаки того, що звичайна тривога переросла у щось серйозніше?
– Люди самі по собі дуже рідко помічають такі речі. З моєї практики, десь 10 % можуть побачити, що вони повністю в деструкції. У першу чергу треба довіритися близьким людям. Якщо вони кажуть, що щось не в порядку, пропонують піти до когось нейтрального – психолога чи психіатра – не опиратися і справді піти.
