19 жовтня Дарницький суд Києва виніс рішення щодо позову Віктора Медведчука проти журналіста, телеведучого, історика Вахтанга Кіпіані та видавництва Vivat. Деякі висловлювання у книзі Кіпіані «Справа Василя Стуса» Медведчук розцінює як образу особистої честі й гідності. В основу книги лягла справа судового процесу над Стусом 1980 року. Медведчук був державним захисником поета всупереч волі самого Стуса.
Що саме зачепило одіозного політика та як розгортатимуться далі події, «Репортер» дізнавався у автора книги.
– Вахтанже, суд першої інстанції задовольнив позов Медведчука частково. Апеляція буде?
– Мій адвокат В’ячеслав Якубенко вже подав апеляційну скаргу. Наскільки я знаю, видавництво Vivat ще не подало, але працює над цим. Щойно суд отримає обидві заяви, призначать колегію для слухання справи. Дати ще немає, і ми ніяк не можемо на це вплинути.
– Заборона книги в Україні в ХХІ столітті – дивний прецедент. Маєте припущення, як вони збираються контролювати розповсюдження?
– Я б не хотів вигадувати, як ми будемо партизанськими стежками доставляти книжки людям. Ми діяли виключно в рамках закону. Вважаємо, що про порушення якихось справ Медведчука не йдеться. Це абсолютно абсурдний політичний процес. Тому подали все, що вимагає закон, і чекаємо на рішення апеляційного суду.
Вони (сторона Медведчука – авт.) могли ще на початку апеляційного процесу накласти заборону на розповсюдження, але цього не зробили. Тому книжка живе: вона додруковується величезними тиражами уже кілька разів, щодня сотні користувачів виставляють її в соцмережі, відбуваються публікації, обговорення, люди розповідають одне одному про неї. Усе це наразі відбувається в рамках «не заборони». Як буде фізично виглядати заборона? Я хотів би спершу подивитися на рішення суду, а тим більше – на його реалізацію.
– А скільки вже надрукували примірників книги?
– Я не володію найновішою інформацією, бо цим займається видавництво. Навіть не знаю, яким був останній наклад. Але на початку листопада було видруковано і продано понад 35 тисяч примірників «Справи Василя Стуса». Таких накладів в історії незалежної України було небагато – можна порахувати на пальцях однієї руки.
– Інші учасники процесу над Стусом – суддя, слідчий, прокурор – якось відреагували на оприлюднення справи?
– Я не чув жодного слова, навіть не знаю, чи живі інші учасники цього процесу. Знаю лише про слідчого, який вів справу. Він був співробітником КДБ. Його звуть Анатолій Селюк. Він живий. Один із співробітників СБУ від мого імені передавав йому пропозицію зустрітися, щоб прокоментувати. Анатолій Селюк відмовився.
Нещодавно я про нього написав у фейсбуці, й кілька людей зауважили, що людина з таким іменем працює в академії СБУ. Тобто, ймовірно, ця людина готує кадри. Одним словом, він знає про цю книжку, але говорити не хоче. Якби він мав якусь елементарну совість, то міг би написати: так, я був свідком справи Стуса, законів не порушував або порушував…
До речі, в листопаді минуло 30 років з часу перепоховання Стуса. Слідчий Селюк жодного слова за ці роки не сказав. Очевидно, йому нема що сказати. Інших учасників суду над Стусом я не шукав.
– Таких «медведчуків» тоді було багато. Чи відомі вам інші державні захисники дисидентів 1970-80-х, які зараз займають керівні посади в Україні?
– Невідомі. Все ж таки вік бере своє. Якщо їм тоді було близько 30, то зараз десь 70, вони на пенсії. Медведчуку було 26. Слідчі були, звісно, старші. Моє завдання не було шукати, я не розслідувач. Я описував саму справу обставини загибелі Стуса, обставини його ув’язнення. А всі ці люди виконували визначену кадебістською системою і комуністичною державою роль.
Пояснення інших учасників процесу над Стусом були б доцільними, тільки якби ці люди якось переосмислювали своє минуле. Якщо вони цього не робили або активно заперечують, як Медведчук, то і я не збираюся рятувати їхні душі. Я описую те, що є. До прикладу, в розділі «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса», на яку припадає 8 з 9 претензій у судовому позові, я вклав все, що відомо про слідство. Більше інформації просто не існує. Люди читають і дають власні оцінки тому, що відбувалось.
– Стус був учасником двох громадських організацій: PEN-клубу та Гельсінської групи. Знаю, що допоки тривав судовий процес, світова спільнота не зовсім орієнтувалася, що відбувається в СРСР. А як було після винесення вироку? Була якась допомога засудженому Стусу з боку цих або інших громадських організацій УРСР чи закордону?
– PEN-клуб – міжнародна спільнота письменників, він не діяв у СРСР. Деякі люди – наприклад, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус – були прийняті в члени PEN-клубу заочно. То була чисто символічна допомога. Але Стус участю в клубі справді дуже пишався.
Деякі окремі громадські активісти з різних країн писали листи, робили публічні заяви, публікації у пресі. Тобто вони підтримували актуальність дисидентського питання. Але ж йдеться не тільки про Україну. Вони писали про Литву, Польщу, Кубу. Ці люди просто мали свій голос у пресі, і Стус був одним із тисячі людей, яких Захід намагався захистити. На мій погляд, вони робили все, що було в їхніх силах.
Стус апелював до PEN-клубу на суді, бо він хотів отримати міжнародного адвоката від ООН. Але з точки зору радянського закону залучення іноземних адвокатів (тим більше від громадських організацій) було нереальним. Це був своєрідний крик відчаю. У такий спосіб Стус демонстрував, що він не довіряє комуністичним адвокатам, яких призначає система. Також його заява привертала увагу міжнародної спільноти.
– А як щодо Гельсінської групи?
– Вона діяла в Україні в дуже скрутних умовах. 39 членів Гельсінської групи були репресовані, один наклав на себе руки, ще один був ув’язнений, але потім випущений за кордон. Тобто група була фактично розгромлена. Але от поки одних гнобили, інші поновлювали ряди групи. Тому група не перервала своє юридичне існування.
Члени Гельсінської групи, хоч їх було дуже мало, намагалися пояснити світу, що українці борються за загальновизнані, загальнолюдські права. Вони нічого надзвичайного не вимагають. І це було важливим чинником легалізації в очах західної спільноти. Що вони – не якісь там екстремісти, радикали, терористи, вони всі – легітимісти. Написано в конституції право на самодовіру – вони за це, право на свободу слова – вони за це, написано про свободу об’єднань – вони за це.
Стус, як член Гельсінської групи, захищав іншого її учасника – Миколу Горбаля, якому сфабрикували звинувачення у спробі зґвалтування. У книзі про це йдеться. Адже Стус якраз постраждав за те, що він був реальним захисником у такій скрутній ситуації – після першого арешту. Він захищав того, кому було важче.
Тому Гельсінська група підтримувала градус, але світ практично нічого не знав про те, що відбувається за завісою СРСР. Про справу Стуса не писали в тогочасній пресі. Була тільки одна публікація: якесь анонімне джерело повідомило про слухання справи над Стусом, і так звістка пішла на Захід. Комуністична система не давала можливості світу не просто втручатися – навіть знати, що в цей момент судять Левка Лук’яненка, Мирослава Мариновича, Василя Стуса…
– Але сьогодні про це може дізнатись весь світ. Оприлюднення архівів КДБ – це великий поступ у вивченні історії. Чи не варто створити єдину базу справ репресованих і дати до неї вільний доступ?
– Певний поступ держави в оприлюдненні справ репресованих є, але оприлюднити все неможливо, тому що тільки після Другої світової в Україні було репресовано з політичних мотивів понад 100 000 людей. А одна така справа – це тисячі сторінок.
Сьогодні будь-хто може дати запит і отримати з архіву СБУ справу, яка його цікавить. Але в жодній країні такого нема, щоб були оприлюднені усі архівні матеріали. Це технічно неможливо.
На сайті «Архів визвольного руху» є десятки тисяч документів, більша частина – якраз з архіву СБУ. На жаль, архів МВС так не працює. Цілі томи різних справ розмістило на своєму сайті й Головне управління розвідки України. Там є цікаві документи, до прикладу, стеження за петлюрівцями в умовах еміграції.
Володимир В’ятрович у Франківську або Як ми пережили комунізм
Тобто держава багато робить для оприлюднення архівів. Якби був більший запит людей, матеріалів було б більше. Вочевидь, для українського суспільства ця справа не на часі.
– А чи робляться якісь кроки для того, щоб з’ясувати все ж таки причину смерті Стуса? Чи була при перепохованні судмедекспертиза?
– Ні, експертизи не було, тому що самі обставини перепоховання Стуса в листопаді 1989 року, в часи існування КДБ, того не дозволяли. Це відбувалося всупереч спротиву комуністичної держави. Адже тіло не хотіли віддавати і це робилося складними переговорами, пробитими колесами в автомобілях, за відсутності світла на цвинтарі…
Я переконаний, що судмедекспертизи не було ні там на Уралі, ні в Україні, де натовп зустрічав національних героїв і через пів міста їх везли відспівувати, а потім на цвинтар. Звісно, провести медекспертизу можливо, але це відбудеться тільки в разі згоди рідних Стуса. А я так бачу, що з їхнього боку такого наміру немає.
Тому нам залишається три версії загибелі Стуса, які описані в книжці. Та поки московські кадебістські архіви не будуть відкриті, а це може бути після краху путінського режиму, або ніколи правди про смерть Стуса ми не дізнаємось. Зрештою не факт, що якісь докази і факти збереглись. Вони теж можуть знищити архіви, бо для них історія України є малоцінною.
Авторка: Наталка Сандецька
Comments are closed.