Три дні тому наша дружня компанія твердо вирішила впіймати позитивну хвилю. Бо вже набридли усі ці жахи та смурні історії, що ллються на голови посполитих з усіх можливих та неможливих трансляторів. Усі ці ДТП, зради, обломи, погіршення покращань та реформи погіршень.
За первинним задумом ловіння позитиву мало розпочатися з застілля. Зустрілися, купили доброго алкоголю, розклали на столі смачні наїдки та присягнули, що говоритимемо виключно про світле й радісне.
Давайте про мистецтво, запропонував хтось з компанії, і всі схвально закивали: так-так, про мистецтво, про позитивне і світле мистецтво. І вже вилетів корок з пляшки Chateau Bernadotte 2003 року, і вже надра келихів почали наповнюватися темно-червоним, коли хтось, власне, й почав «про мистецтво»: а чули про той концерт, де Ані Лорак…
Всі аж підстрибнули. Ну ми ж домовилися, нагадали відразу зо три голоси, і той, хто згадав недоречне, знітився та зів’яв. Ми випили за мистецтво і вже більш свідомий учасник застілля завів про мок’юментарі – пародійне кіно в стилі псевдодокументалістики, котре набуває популярності не лише у вузьких колах. Але тут хтось перестрибнув з культового «Зеліґа» спочатку на Вуді Аллена, відтак на Харві Вайнштейна і напрям розмови негайно забракували.
«І взагалі, це неправильно, – зауважив найстарший в компанії. – Оці всі пародії, що в них позитивного?» Ми подумали і погодилися, що в кореневій мистецькій самобутності від початку закладені зародки конфлікту і що мистецтво, таким чином, приналежне темряві. Актуальності цьому висновку додало й те, що якраз повідомили про смерть Чарльза Менсона. Отже на обговорення мистецтва наклали табу.
Між другим і третім тостами компанія вперто шукала тему для позитивної бесіди, аж раптом один згадав про кліматичні зміни. Ми наче за командою подивились у вікно і порадили йому замовкнути. До тиші, що залягла за столом, промкнулися звуки зомбоящика. Він працював у сусідній кімнаті та, судячи з діалогів, показував садистично кропіткий та світоглядно безнадійний процес перетворення пацанок на панянок. Довелося йти і просити (дуже ґречно і позитивно просити) хоча б зменшити звук.
Мовчанка ставала нестерпною і в певний момент найстаршому довелося попередити: «Тільки не про політику!». Всі полегшено перезирнулися і почали про неї. Зрештою, погодьмося, навіть у купі політичного гною можна, за великого бажання, знайти діамант позитиву. Питання лише в розмірі бажання. Ми неквапом перебрали всіх можливих кандидатів у президенти, включно з Зеленським і Семеном Семенченком і прийшли до позитивного висновку, що в широкому розумінні є з кого вибирати, а до моменту вузького ще маємо час.
Подолавши тематичний рубікон, перейшли до другої пляшки, а відтак і до третьої. Позитиву в розмові не меншало, аж тут до нас доєднався ще один поціновувач дружнього спілкування. Взнавши, що ми намагаємося громадити позитив, він поділився своїм.
«Уявляєте, – сказав він, – ото йшов я учора вулицею, такий собі щасливий (дали зарплату). А назустріч мені знайома. Дивиться на мене і каже, чого, мовляв, в тебе така либа, наче тобі десь намазали. Народ у злиднях, каже, а тобі що, весело? А я на неї подивився, яка вона вся зла та перекошена і так спокійно-спокійно мені стало».
І ми випили за безмежний та нездоланний спокій.
