Історія Газета Фото

Переживання отця Авксентія: ректор Станиславівської семінарії згадує, як совіти будували «нове життя» (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
В «Історії міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область» є такі рядки: «У вересневі дні 1939 року сонце свободи зійшло над Прикарпаттям. Західноукраїнські землі були визволені Червоною армією… Уперше в своїй історії трудящі Прикарпаття стали господарями свого краю. За допомогою народів-братів нашої країни, під керівництвом Комуністичної партії на Прикарпатті розпочалося будівництво нового життя…».

Як саме будувалось оте «нове життя», довідаємося зі спогадів ректора станиславівської семінарії Авксентія Бойчука, пише Репортер.

«У нас множко!»

Коли червоні вступали до Станиславова, деякі перехожі намагались пригостити їх цигарками й цукерками. Але солдати нічого не брали, казали «У нас хватіт». Виявляється, комісари наказували бійцям розповідати, що у СРСР є все. Тому вони, як папуги, й бубонили «У нас множко!», тобто багато.

Галичани швидко це розкусили та кепкували з прибульців. Наприклад, питали у солдатів, чи є в них хліб? «Єсть!». А сало? «Єсть!». А Копенгага є? «Єсть!». А шкарлятина? «Єсть, множко, повний магазин!».

Першим ділом «визволителі» визволили полиці усіх крамниць. Єврейські торговці спочатку зраділи і стали підвищувати ціни. Але з совітами жарти були погані. Якось до купця Самуелі, що мав магазин на першому поверсі кам’яниці Гаусвальда (Незалежності, 11), зайшов офіцер. Йому сподобався плащ за 250 злотих, але таких грошей він при собі не мав. За кілька днів повернувся, Самуелі його не впізнав і запросив за той самий плащ 450 злотих. Через що загримів на 10 років з конфіскацією 87000 злотих особистого капіталу.

Переживання отця Авксентія: ректор Станиславівської семінарії згадує, як у місто прийшли совіти

Слідом за військовими з’яви­лися чиновники та їхні дружини. Їхній зовнішній вигляд надовго запам’ятався отцю Авксентію:

«Було на що подивитися і начудуватися! В якихось гімнастичних черевиках, кальошах, мештах (а то зачали вже приморозки), цайгових споднях, в бідній блюзчині (певно, без сорочки) і кашкетині з п’ятираменною звіздою.

Капітульний будинок «народна влада» забрала. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Раз виходжу рано на Службу Божу до катедри. Іде передо мною якесь чудо, женщина не женщина, мужчина не мужчина. Мешти в кальошах, перев’язані шпагатом, суконки нема, але зато звисають якісь подерті панчохи, але без стопи; якась подерта на ній юпка і зношена хустка! Іде і покашлює. Я був би на неї не звернув уваги, якби не ті подерті трикоти. Дивлюся, а то московка, певно, якогось залізничного магната жінка».

Тоді до Станиславова приїхало багато залізничних службовців з родинами. Вони теж, як саранча, кинулись скупати просто все. На Тринітарській площі буяв чорний ринок, де регулярно скуповувалися «брати зі Сходу».

«Що побачили, то й купували, – згадує священник. – Сорочки, штани, сурдути, миски, банькі, горнятка, ручники, ложки, черевики, кальоші, забавки і т. д. Платили кожду квоту, яку від них зажадали. Раз купила одна московка цілу пательню пляцків, заплатила і бере один і їсть, а другі тримає наперед себе в руках і тішиться, як дитина».

На звороті цього фото є підпис: «Група товаришів, що прибула на роботу до Станіслава. 1939 рік».
Світлина з колекції Олега Гречаника

Місцеві питали «визволителів», чого ж вони так скуповуються, якщо у СРСР всього багато? Прибульці відповідали: «Треба щось привезти додому на пам’ять!».

Коли скромність рятує

Військові, чекісти, партійні діячі, чиновники, інженери – усю цю орду треба було десь розміщувати. До розв’язання цієї проблеми совіти підійшли просто.

12 жовтня 1939 року представники НКВС фактично викинули на вулицю працівників духовної семінарії. Окрім шикарного приміщення на Липовій (тепер Шевченка, 11), синьокашкетники привласнили:

20 вагонів дерева,

8 вагонів вугілля для опалення,

18 бочок огірків,

12 бочок капусти,

15 годованих свиней.

«Це народне добро, казьонне», – казали «визволителі». Харчі, килими, дивани, меблі, настінні годинники – усе це стало їхньою здобиччю. Викладачам семінарії дозволили забрати лише бібліотеку та деякі образи. Один молодий більшовик дуже здивував ректора запитанням. Показуючи на ікону, де Божа Матір тримає знятого з хреста Ісуса, юнак поцікавився: «А хто його так зранив?».

Ринок на Тринітарській став місцем паломництва «визволителів»

Неподалік семінарії, ближче до центру, стояв капітульний дім, де розташовувались кабінети священників і мешкав єпископ-помічник Іван Лятишевський (тепер Шевченка, 14). Ввечері 5 листопада туди заявився якійсь «товариш» у супроводі місцевого єврея-провідника. Він заявив, що завтра до полудня будинок має бути звільнений і переданий «народній владі».

Але щойно священники почали переносити речі до сусіднього єпископського палацу, як над’їхали озброєні солдати і стали на дверях. Виявляється, усі меблі мали залишитись у будинку. Авксентій Бойчук зауважив, що більшовики були найбільш ласі до килимів і диванів. Хоча, шафи, креденси й годинники також викликали у них неабияке захоплення.

На єпископську резиденцію совіти теж кинули оком, але її врятувала скромність господаря.

«І були б, напевно, цілу палату зайняли, – пише мемуарист, – і Первосвященного викинули, якби та єп. палата була модерним будинком, з комфортом уряджена і мала багато гарних і новомодних меблів. А так вже самі сходи «їх» (тобто більшовиків – авт.) відстрашували. А потім темний коритар і скромне внутрішнє урядження «їм» не подобалося. Раз навіть один офіцер сказав виходячи: «У вас не харашо!».

Щоправда, єпископа змусили здати в оренду якомусь військовому відділу усі канцелярії на першому поверсі. Угоду підписали на два місяці, червоний командир заплатив 200 рублів, а потім ще тицьнув владиці п’ятірку зверху.

Два місяці й 10 років

Окрім семінарії та капітульного будинку на Липовій, совіти забрали монастир і школу сестер Василіянок, захоронку (дитячий садочок) на вулиці Казимирівській (Мазепи), захоронку на Княгинині, притулок сестер Милосердя св. Вікентія і Павла. Останній розташовувався на вулиці Чорновола, 47 у великій триповерховій кам’яниці, де нині один з корпусів пологового будинку.

«Сестер викинули, дали світських настоятелів, а дітей змішали, тобто українських, польських і жидівських», – пише отець Авксентій.

Не чіпали лише Редемптористів, що мали осередок на тій же вулиці Чорновола – там, де нині церква. Їхній монастир містився у скромній одноповерховій халупі, яка не привабила комісарів.

Тим часом, мешканці Станиславова все більше відчували на собі «прелєсті радянського раю». У крамницях товари швидко розкупили, але завозити нові не поспішали. За весь час привезли лише сірники, які роздавали на показ, кажучи, що в них вони коштують лише два гроші, а в Польщі – п’ять.

Купець Самуелі, що мав крамницю у партері кам’яниці Гаусвальда, отримав 10 років таборів – «за спекуляцію». Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Радянські чиновники запевняли, що «все буде, як тільки налагодять комунікацію». З кінця жовтня почалися приморозки. На складах не можна було купити більше 100 кг дерева. Вугілля не було взагалі. Населення почало потрохи розбирати дерев’яні паркани.

По приватних помешканнях місцеві євреї водили приїжджих чиновників і командирів, підшуковуючи житло: «А квартира єсть? А вода єсть? А електрика єсть? А газ єсть? А лазєнки єсть?». Зрозуміло, що згоди власників на підселення квартирантів ніхто не питав.

Вгору і вниз. Дещо з історії ліфтів у Станиславові (ФОТО)

За два місяці під совітами Авксентій Бойчук зробив наступні висновки про нову владу:

«Інтелігенція: нема інтелігентних між ними. Повторюють все ті самі безглузді фрази. На перший погляд виглядає, що вони щось знають і розуміють. Але коли з ними зайти в довшу розмову, пізнається, що то все поверхове, і що вони самі в те не вірять, що говорять.

Знання: ніяке. Між військовою старшиною є такі, що ледве вміють читати й писати. Деякі з них ходили ледве півтора року до школи. Вони навіть хваляться, що цей чи той ходив аж два чи три роки до школи. Про одного полковника говорили в Станиславові, що аж сім років був у школі.

Організація: ніяка. Навіть військова нічого не варта. Їх військо лиш до агітації, а не до бою. Через брак організації вони такі жебраки. Нічого не мають. З голоду здихають. Жовнірам дають хліб, чорніший від землі. Армія з собою нічого не везе. Жиють з краю. Все забирають. Навіть кафлі, паркети і всякі меблі».

16 листопада Бойчука викликав єпископ Хомишин, наказав залишити місто, оскільки ним наполегливо цікавилось НКВС. Наступного дня ректор виїхав до Львова, звідти до Рави-Руської, де нелегально перейшов кордон з Німеччиною.

Під час війни мешкав і служив у селах Надсяння. Втім, чекісти про нього не забули. У жовтні 1945 року отця Бойчука заареш­тували та присудили 10 років ув’язнення. Після звільнення повернувся у рідне Іване-Пусте, що на Борщівщині, де й помер у 1971 році.

Автор: Іван Бондарев
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні