Листя з дерев майже облетіло, тож тепер можна фотографувати раніше «недоступні» об’єкти. Продовжуємо «репринт» найпопулярнішої серії станиславівських поштівок «Видавництва салону малярів польських».

Учора вкотре пересвідчився, як сильно ми ще відрізняємось від європейців. Бо не любимо себе. Уже кілька разів з початку цього ігрового сезону в Суперлізі з баскетболу я приходжу на домашні матчі «Говерли». Виходжу з мікрофоном, коли команди вже вишикувані на майданчику, та акапельно співаю разом з усіма гімн України. Усе ніби гарно, але «з усіма» якось не дуже виходить. Чому не всі співають?

Байка, не байка – хто його тепер розбере? Але було це в далекому 1998 році у столиці Португалії – Лісабоні. Це мільйонне місто із таким різнобарвним населенням, що важко одразу розібратись, у якій країні ти є. Українців тут рівно 6 % від решти, а наших у минулому братів по СРСР – взагалі 15 %. Тож порозумітися, не знаючи португальської, не важко.

На поштівці, яку в 1916 році видав такий собі Філіп Шварц, бачимо східну частину площі Ринок. Від неї відходить вулиця Вірменська (тепер Мельничука), перспективу якої замикає струнка церква. У 1762 році вірмени звели свій кам’яний храм, який присвятили Непорочному Зачаттю Найсвятішої Діви Марії. Прізвище архітектора невідоме, втім точно знаємо, що розписував церкву Ян Солецький, а численні фігури святих виконав Матвій Полейовський.

Поштівка, яку надрукував місцевий видавець Шраєр, переносить нас у Станиславів 1914 року. Польською, німецькою та українською мовами читаємо, що то є вулиця Сапіжинська. Спочатку вона називалась Тисменицькою дорогою, оскільки вела до сусіднього містечка. У 1884 році Станиславовом прокотилась хвиля вуличних перейменувань. Відтоді Тисменицька стала Сапіжинською – на честь першого маршалка (спікера) Галицького крайового сейму князя Леона Сапєги (Сапіги).

«Козаки. Лицарський орден України» – свій вільний час я нині віддаю саме цій книжці. Це 604 сторінки надзвичайно цікавих і часто нових для мене фактів, міркувань і порівнянь про наше козацтво. Там же є багато рецептів козацької похідної, буденної та святкової кухонь. А з них є й такі, що одною логікою зрозуміти важко. Один я вже випробував на собі, згодом поділюся.

Це станиславівський театр. Його історія почалась із таємниці. Музичне товариство імені Станіслава Монюшки отримало землю від магістрату та оголосило конкурс на кращий проект театрального будинку. Переможцем виявився якийсь Вітольд Мілковський, що надіслав креслення та кошторис у 90 000 злотих ринських. Ніхто того Мілковського не знав і ніколи не бачив. Переможець адреси не вказав, на вручення премії не з’явився. Тим не менш його проект був найкращим. Наглядати за будовою призначили місцевих будівничих Кучинського, Лапіцького та Шпорека.

Саме ця фраза врізалася мені в пам’ять, коли вперше дивився фільм «Труффальдіно із Бергамо». Там головний герой – баламут і хитрун – обговорює з власником готелю Брігеллою меню для його господарів. Труффальдіно (його просто суперово грає Костянтин Райкін), почувши незнайоме йому слово «пудинг», кілька разів перепитує, як воно називається.

Серія тих кольорових поштівок була настільки вдалою, що «Видавництво салону малярів польських» випустило ще дві додаткові. На одній читаємо: «Вулиця Сапіжинська, Лінія А-В». Сапіжинська – це сучасна Незалежності.

Кожен із нас тримав її у руках. Її лікувальні здібності описані не в одній енциклопедії. 18 мікро­елементів, які, наче бомба сповільненої дії, чекають, коли ж потраплять у сприятливе середовище. А кращого середовища, ніж людський організм, їй не відшукати.

Це знову вулиця Францішка Карпінського (сучасна Галицька). Безперечно, головною спорудою тут є катедра, проте їй ми пізніше присвятимо окрему, фронтальну поштівку.

«Як менше їсти?», – написав я та присунув до себе тарілку з салатом. Для такого грубасика, яким є я, менше їсти – це десь таке саме, як для курця кинути курити. Це, напевно, тому, що і курці, і ненажери належать до однієї психозалежної групи поведінки.

Ця листівка підписана як Рінгплац. Німецькою Ring означає кільце, замкнутий простір. Так і є – будинки, немов кільцем, стискають площу Ринок. Це «найцентровіший» центр міста. Тут відбувалися ярмарки і щотижневі торги, оголошували розпорядження та страчували злочинців.

Такої кількості грибів у лісах, як цього року, вже мало хто пам’ятає. Та й я особисто так багато не збирав ніколи. Не збирав, не сушив, не закручував і не їв. Цієї осені навіть ті, хто не вміє збирати гриби, мали шанс відчути себе грибниками з досвідом.

Колію через Станиславів протягнули у 1866 році – раніше, ніж у двох українських столицях – Києві (1870) та Харкові (1869). Тоді ж збудували і залізничний вокзал, втім він суттєво відрізнявся від того, що представлений на старій поштівці. Перший колійовий палац був зведений у мавританському стилі та поступався розмірами своєму наступнику.