Колію через Станиславів протягнули у 1866 році – раніше, ніж у двох українських столицях – Києві (1870) та Харкові (1869). Тоді ж збудували і залізничний вокзал, втім він суттєво відрізнявся від того, що представлений на старій поштівці. Перший колійовий палац був зведений у мавританському стилі та поступався розмірами своєму наступнику.
На початку ХХ століття мережа прикарпатських залізниць значно розрослась, суттєво збільшилась кількість пасажирських перевезень. Тому Станиславівська дирекція залізниць звернулась до міністерства із проханням розширити старий вокзал. З Відня прибув архітектор Ернест Баудіш, який раніше проектував споруду місцевої дирекції. Він склав проект і кошторис на 600 тисяч корон. Тогочасні журналісти так описували майбутній палац: «Вестибюль має 20 м висоти, в основі – 20,5 х 14,3 м. Тут головний вхід і каси, пасажирські та багажні. Правим коридором добираємося до залу очікування І і ІІ класу (10,5 х 17,8 м) і ресторану, лівим – до ресторану ІІІ класу й другого залу очікування. Довжина по фасаду 200 м. Стиль – модернізований ренесанс без прикрих для ока сецесійних викрутасів».
Роботи розпочались у 1906-му, тривали два роки. Вокзал розширили та перебудували у стилі неоренесансу. На різьблених фризах бічних павільйонів, з боку перону, донині збереглися дати початку й завершення реконструкції.
Наш вокзал щасливо пережив дві світові війни і тому сучасне фото не дуже відрізняється від поштівки. Хоча дещо таки змінилось.
Наприклад, зі шпилю над центральним куполом зникла крилата фігура. То була жінка, яка символізувала залізничний рух. Останній раз «крилата провідниця» зустрічається на листівках 1920-х років.
Невідомо куди поділись кутові архітектурні прикраси з дахів двох бічних павільйонів. Та й димарів на правому двоповерховому флігелі значно поменшало.
Якщо на початку минулого століття біля вокзалу сиротливо сумували кілька фіакрів, то тепер вся площа запруджена автотранспортом. Для збільшення пропускної здатності дорогу розширили, пожертвувавши при цьому частиною привокзального скверу. Сучасні тротуари також значно ширші старих хідників.
На давній поштівці видно електричний стовп з фарфоровими ізоляторами та ненормально високий вуличний ліхтар, що стоїть дещо лівіше. Тут треба згадати, що наш вокзал став першою міською спорудою, куди провели електрику. Завдяки німецькій фірмі «Сіменс і Гальське» 13 січня 1897 року палац, площа, перон і навіть залізничні майстерні отримали світло. Нині ліхтарів побільшало, плюс з’явилися дроти для тролейбусів.
Нагадаємо, перший тролейбусний маршрут був відкритий 31 грудня 1983 року й починався саме з вокзалу.
А ще нинішній вокзал обвішаний рекламою. Раніше там містилися різні комерційні установи, та вони поводилися якось скромніше – на поштівці не видно жодної вивіски.
Сучасний нащадок станиславівського залізничного палацу відчутно потребує ремонту: з карнизів відпадає ліпнина, осипається архітектурне оздоблення даху, на стінах якісь розводи, а центральний купол прямо кричить – пофарбуйте мене! Як німий докір над отим усім майорить синьо-жовтий прапор.
Звісно, можна валити на економічну кризу та системне недофінансування залізниці. Але останній раз масштабну реконструкцію вокзалу робили в 1999 році. Більше 500 працівників вдень і вночі трудилися на будові, аби встигнути до приїзду тодішнього президента Кучми. Чиновники запевняли, що для оздоблювальних робіт використовують лише якісні матеріали, які мають гарантію 30-40 років. І до кого тепер звертатися за гарантійним ремонтом?
Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
