У сімдесятих роках минулого століття на перехресті сучасних вулиць Сахарова та Коновальця часто бачили дивного пенсіонера. То був худий високий дідуган, носив військову сорочку, спортивні штани з обвислими колінами й тапочки на босу ногу. При чому капці він не знімав і взимку. Звали його Сергій Сергійович. Мешкав дядько у кутовому польському будинку, на першому поверсі якого була заправка сифонів.
Після розвалу СРСР по Західній Україні почали їздити якісь люди, що масово скуповували старі швейні машинки «Зінгер». Як для кризових часів пропонували досить непогані гроші. Ніхто не розумів, навіщо комусь потрібно це поламане залізяччя? Висувалися різні версії. Казали, що за Австрії якісь вузли цих машинок виготовляли із платини…
У скверику біля площі Ринок стоїть пам’ятний знак першій українській церкві Станиславова. Спочатку на таблиці була дата – 1670, але перед самим відкриттям її затерли.
Існують цікаві спогади колишнього учня Станиславівській гімназії Миколи Парфановича, який навчався там у 1880‑х роках. Серед викладачів вирізнявся професор Іван Верхратський. Він викладав біологію і час від часу влаштовував учням природознавчі мандрівки околицями міста. Під час однієї з них стався цікавий випадок. Надамо слово Парфановичу:
Продовжуємо розповідь про наступ російської армії на Прикарпатті влітку 1917 року. За основу матеріалу ми взяли спогади учасника тих подій — Віктора Шкловського.
Краєзнавець Михайло Головатий свого часу працював на «Промприладі». Там він познайомився із таким собі Гаускнехтом — колишнім членом компартії Західної України. Старий був доволі балакучим і часто розповідав історії зі своєї молодості.
Франківські старожили ще пам’ятають довжелезний сарай (чи корпус цегельного заводу), який стояв на місці дев’ятиповерхівки на Коновальця, 93. Колись там зберігали дрова.
Після переможної російсько-турецької війни імператриця Катерина ІІ вирушила на південь, аби оглянуті завойовані території. Губернатором тих земель був князь Потьомкін.
Літо 1917 року. Колишньою Російською імперією намагається керувати Тимчасовий уряд. У народі він не надто популярний, і що далі, то гірше. Єдиний спосіб повернути любов електорату — блискавична перемога у війні. Міністри радяться з генералами та вирішують наступати. Головний удар планують в околицях Станиславова.
У березні в «Репортері» була надрукована легенда «Дідусевий танк». Йшлося про те, як після невдалого радянського танкового рейду на Станіслав німці відремонтували один Т-34 та гасали на ньому по місту. Після публікації зі мною зв’язався читач, Ярослав Струж, який доповнив цю історію.
Серед картин в експозиції Музею мистецтв Прикарпаття привертає увагу «Портрет духовної особи». Хто цей чоловік? «Репортер» спробував ідентифікувати його самостійно.
Старий християнський цвинтар, той що за готелем «Надія», почали методично нищити у 1980 році. Екскаваторами вирили величезні ями, куди грейдерами зсували надгробки. Щоправда, не всі. Творчій інтелігенції міста вдалося відстояти кілька могил. Наприклад, залишилося поховання польського повстанця і приятеля Карла Маркса Свідзінського, українського композитора Дениса Січинського, адвоката і друга Франка Мелітона Бучинського.
Хоча Станиславів мав лишень одну театральну споруду, власне театрів у місті налічувалось цілих три — польський, український та єврейський.
Є легенда, що Микола Гоголь страждав на летаргію. Це така хвороба, коли людина впадає у глибокий сон, що характеризується повною відсутністю зовнішньої реакції, нечутним диханням, слабким пульсом і кров’яним тиском.