Цей передсвятково-гастрономічний настрій і навіяв тему статті. Одразу попереджаємо, що рецептів від культової Дарії Цвєк тут не буде – вони й так достатньо відомі.

Цю історію розповів відомий мистецтво­знавець і старожил міста Володимир Баран. Наприкінці 1940-х років він працював у фотоательє «Укрфото», яке містилось у великому будинку навпроти теперішнього стоматфакультету (кам’яницю знесли у 1993 році). Директором закладу був румунський єврей Профіс. Він вважався найкращим фотографом міста, клієнтів у ательє ніколи не бракувало. Траплялись і «ліві» замовлення, тож гроші у хлопців водилися.

Продовжуємо прогулянку Івано-Франківськом вісімдесятих. В об’єктиві – площі, майданчики, клумби – усе те, що сьогодні забудоване. На жаль, порівняння старих фотографій із сучасними краєвидами зовсім не на користь останніх.

Пам’ятаєте, як на початку 1990-х по телебаченню крутили рекламу соусів «Анкл Бенс» (Uncle Ben’s)? На банках був літній чорношкірий вуйко – сам Дядько Бенс. 

Таке
по всьому Франківську. Будь-яка вільна площа, особливо в центрі,
безжально забудовується. Ця стаття присвячується тим площам, які
назавжди зникли з архітектурного обличчя міста.

Кажуть, той, хто служив в армії, у цирку не сміється. Але був випадок, коли принайм­ні одному військовому точно було не до сміху.

Усі мемуари є суб’єктивними. Їхні автори намагаються або приписати собі якнайбільше подвигів, або звалити на когось власні провали. Аби мати дійсно правдиву картину, необхідно порівнювати. Так ми і зробимо.

На подвір’ї хрущовки, вулиця Бандери, 4 (хоча будинок стоїть на Мельника), є залізний хрест із огорожею. На ньому постійно висить вінок, багато штучних квітів, які періодично оновлюються. Поруч вкопана лавочка. Таке враження, що на цьому місці хтось загинув. Дивно, ніби мешкаю поруч, але ні про яке вбивство не чув.

Продовжуємо розповідь про повстання поляків у Станиславові у травні 1919 року, яку почали в попередньому номері. За основу цієї історії ми взяли спогади керівника місцевої Польської Організації Військової (ПОВ) Антоні Деблессема.

Про злодіяння шефа станіславського гестапо Ганса Крігера написано багато. Нещодавно вичитав ще один нелюдський епізод з його біографії. 12 жовтня 1941 року нацисти провели масовий розстріл євреїв на цвинтарі, що за теперішнім озером. Тоді під кулеметним вогнем загинуло близько 10 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Було й багато поранених, які ввечері повиповзали із розстрільних ям і повернулися додому.

Зрозуміло, що тема не надто популярна у наших сучасних дослідників. Втім вивчення періоду ЗУНР без цього епізоду буде неповним. Отже, пропонуємо увазі читачів історію «з того боку барикад».

Теперішня вулиця Коновальця раніше була Дадугіна. Так звали капітана, замполіта батальйону, що загинув при звільненні міста від фашистів 27 липня 1944 року. Його загибель описували по-різному. То його застрелили з автомата з-за кута будинку, то з вікна застрочив кулемет. Була навіть версія, що нетверезий капітан штурмував німецькі позиції верхом на бричці, де й був одразу застрелений…

Чи то «біло-гарячкова» бувальщина, чи то просто анекдот, але точно має франківську прописку.Повертається чоловік з пиятики додому через сквер Міцкевича. На годиннику – п’ята ранку. Раптом він чує:– Гей, чоловіче! Можна тебе на хвильку?

Цікаву історію розповів директор музею «Герої Дніп­ра» Ярема Кваснюк. Працюючи із документами червоноармійців, які поховані на братському кладовищі, він зауважив дивні факти. За паперами, 12 військових, переважно солдати та сержанти, загинули в околицях міста Станіслава 10 серпня 1944 року. Дивна дата, адже німців з міста вибили ще 27 липня. То з ким вони воювали?

Майже одразу після приходу до влади Михайло Горбачов розпочав у СРСР антиалкогольну кампанію. По всій країни вирубували виноградники, горілка опинилась у глибокому дефіциті, популяризувалися безалкогольні весілля та взагалі здоровий спосіб життя.