Пам’ятаєте, як на початку 1990-х по телебаченню крутили рекламу соусів «Анкл Бенс» (Uncle Ben’s)? На банках був літній чорношкірий вуйко – сам Дядько Бенс.
Наступна історія поєднала і дядька, і приправу. Отже, мешкала у Франківську родина, яка мала діаспорного вуйка за океаном. Час від часу від родича надходила матеріальна допомога у вигляді секонд-хенду та невеличкої суми грошей. Якось перед Новим роком передали черговий пакунок від дяді: 200 доларів, залізна банка та лист. Оскільки англійської ніхто не розумів, то тлумачення послання відклали потім. Гроші заховали у заначку, а банку відкрили. Там був червонуватий порошок, який ідентифікували як приправу.
Прийшли свята. Родина була велика, готували багато, тож приправа стала в нагоді. Страви із нею набували пікантного присмаку, численні гості хвалили кулінарну майстерність ґаздині.
Про той лист геть забули, згадали лишень навесні, коли до них завітала знайома вчителька англійської мови. Вона прочитала текст, чим «висадила» всю родину. Виявляється, то був заповіт бідолашного дядька, який помер у минулому році. Вуйко слізно просив, аби після кремації його прах поховали на Батьківщині. Отже, то була не приправа…
