Недарма кажуть, що марнославство є чи не найголовнішим з усіх смертних гріхів. Ось і я давно мріяв, аби хтось взяв у мене справжнє інтерв’ю, а не маленький коментар від краєзнавця. Нарешті, дочекався — з нагоди 15-річчя газети «Репортер» головний редактор дав завдання написати статтю… про себе. Я побудував її у вигляді інтерв’ю, де популярний (!) журналіст Іван Бондарев розмовляє з відомим (!) краєзнавцем… Іваном Бондаревим.
— Пане Іване, от ви військовий і водночас ґрунтовно досліджуєте історією Івано-Франківська. Звідки таке зацікавлення?
— По-перше, давай на ти — все ж не чужі люди, правда? По-друге, чомусь у суспільстві склався стереотип, що військовий апріорі не може бути розумним. Анекдоти про тупих і жадібних прапорщиків за популярністю лише трохи поступаються історіям про Штірліца чи Чапаєва. Гм, між іншим, вони обидва були військовими. Однак світ знає цілу купу розумних, творчих вояків. Капітан артилерії Лев Толстой, військовий льотчик Антуан де Сент-Екзюпері, навіть наше місто будував військовий інженер — Франсуа Корассіні.
— І все ж, таки, з чого почалося твоє краєзнавство?
— Із прочитання книги Володимира Полєка «Майданами і вулицями Івано-Франківська». Я був приголомшений тим, що ледь не кожен будинок у центрі міста має свою історію. Це не проста кам’яна коробка з дверима та вікнами — тут жили якісь люди, відбувались події, працювали різні заклади, інколи навіть траплялися злочини. І все це було написано легкою зрозумілою мовою, якою, на жаль, не могли похвалитися інші титуловані науковці. Далі почав шукати відповіді, яких не було у книзі, а там потрохи й втягнувся у чарівний світ старого Станиславова.
— Одне діло читати, а інша справа — писати самому. Про що була перша стаття і що підштовхнуло до її написання?
— У 2005 році я здобував освіту практичного психолога у Прикарпатському університеті. Пари в нас, заочників, кожного дня починались по різному — або о 12:00, або у 13:30. Якось я наплутав із розкладом і приперся на півтори години раніше. Сенсу вертатись додому не було, тож сів в аудиторії й від нудьги взявся писати статтю про Станіслава Потоцького. Мене давно цікавила постать людини, чиє ім’я 300 років носило наше місто. Інформації про нього існувало достатньо, втім вона була розкидана по різних джерелах, тож довелося стягувати все до купи. Після занять ще раз переглянув літературу, зазирнув у Інтернет і дописав свою першу статтю.
— Надрукувати важко було?
— На диво, ні. Я запропонував матеріал про Потоцького кільком виданням одночасно. У нас більшість газет виходить у четвер, тому 12 травня 2005 року статтю надрукували «Західний кур’єрі», «Світ молоді», «Прикарпатська правда», через тиждень «Рідна земля», а через рік — «Галичина». Щоправда, гонорар заплатив лише «Кур’єр»…
— Чим пояснюється такий тріумфальний початок?
— Тут зіграло багато факторів. Стаття писалась напередодні Дня міста, тобто була в тему. Відчувався інформаційний голод на матеріали краєзнавчої тематики. Ну й сама подача матеріалу — легка, не занудна. Щоправда, потім мені пояснили, що так не робиться. Якщо ти вже друкуєшся в одному виданні, то не «зраджуй» його.
— А чому у переліку газет відсутній «Репортер»?
— Тому що статтю там забракували. Точніше ввічливо сказали, що почитають і зв’яжуться, але так і не передзвонили. Надрукувався я там лише через два роки. Мій майбутній кум Володимир Єшкілєв порекомендував мене тодішньому головному редактору Олегу Головенському і незабаром вийшла стаття про станиславівського ката «Пан малодобрий». Нині я вже 10 років працюю з «Репортером», де надрукував понад 500 статей, деякі у співавторстві з Михайлом Головатим.
До теми: Чоловічок у колесі. Головний редактор «Репортера» про внутрішню кухню
— Маєш на увазі популярну рубрику «Слідами старого Станиславова»?
— Так. Я вважаю себе учнем Головатого і мав за честь працювати з ним. Він багато навчив мене: як і де шукати джерела, перевіряти достовірність матеріалу, охоче ділився інформацією. Але міг і добряче «дрюкнути», коли я ніс «відсебятину». Шкода, що він не дожив до виходу нашої спільної книги, куди увійшли 127 статей про вулиці та окремі будинки нашого міста. Головатий хотів, аби книга називалась «Івано-Франківськ: погляд крізь століття». Мер Руслан Марцинків обіцяв виділити кошти, і до Дня незалежності провести презентацію.
— Незабаром тобі виповниться 38 років. Звісно, це не такий вік, аби підводити ґрунтовні підсумки, але тим не менше. Скажи, що ти вважаєш своїм найбільшим досягненням?
— Перше досягнення є колективним. У травні 2007 група ентузіастів створила в Івано-Франківську історико-краєзнавче об’єднання «Моє місто». Це видавець Василь Іваночко, колекціонер Зеновій Жеребецький, історики Зеновій Федунків та Іван Монолатій, археолог Василь Романець, архітектори Ігор Панчишин та Зеновій Соколовсьий, краєзнавці Головатий і Бондарев. Відтоді ми випустили понад 40 книжок з історії Франківська, чим заповнили (якщо не переповнили) інформаційний вакуум, який існував раніше. Навряд чи якесь інше місто України може похвалитись подібною серією.
До персональних заслуг відношу свої напрацювання у галузі міського фольклору. Під час екскурсій по Львову тамтешні гіди просто засипають туристів різноманітними легендами і саме вони найдовше затримуються у пам’яті. Ви швидко забудете, коли споруджений будинок, прізвище зодчого та архітектурні особливості, але байка про те, що його коридорами бігає привид Білої пані, міцно закарбується у пам’яті. Тому я почав вишукувати і друкувати легенди старого Станиславова, які плавно переросли у бувальщини Івано-Франківська. Особливо тішить, коли проходиш повз екскурсію та чуєш, як місцевий гід переповідає твою ж байку.
— Ти кілька разів був у АТО. Що там найбільше вразило?
— Дивний, або навіть несправедливий розподіл техніки та озброєння. По телебаченню регулярно показують сучасні БТР-4Е, бронеавтомобілі «Кугуар» і «Спартан», сучасні пересувні лазні, похідні клуби чи нові, захищені КРАЗи для перевезення солдат. Так, ця техніка там дійсно є, але озброєна нею Нацгвардія, підрозділи якої, зазвичай, стоять на другий лінії. А коли бачиш вбиту, ще радянську техніку, яка старша за своїх водіїв, то це — наші Збройні Сили. Ці хлопці перебувають на лінії фронту і від справності техніки залежить їхнє життя, але укомплектовують їх за вторинним принципом. Це обурює. Хоча, може, за останній рік щось змінилось на краще.
— Коли відбулася анексія Криму, а долар втричі подорожчав, туристичні потоки перемістились до Карпат. Багато туристів перед поїздкою в гори роблять прогулянку Івано-Франківськом. Знаю, що ти водиш екскурсії, то що б порадив, аби зробити наше місто ще цікавішим для гостей?
— О, за останній час і так багато зроблено. У газетних кіосках та книгарнях повно літератури про місто. Для порівняння, у мільйонному Дніпропетровську (тобто — Дніпрі!) я так і не зміг знайти путівника. Впорядкування тротуарів, скверів і велосипедних доріжок це також великий плюс. Велике спасибі нашим меценатам, що подарували містові такі туристичні родзинки, як фортечна галерея «Бастіон» та фестиваль «Свято ковалів». Але цього замало. Треба вигадувати щось нове, цікаве.
Ми маємо унікальний оглядовий майданчик на ратуші з вражаючими краєвидами, але чиновники від туризму досі не спромоглися зробити туди зручні сходи. Пора замислитись про кулінарний бренд Франківська. Непоганим варіантом була б станиславівська мармуляда — чого б туристам не везти звідси пару баночок нашого фірмового десерту. А розкопані фортечні мури біля палацу Потоцьких? У Європі їх би давно законсервували, підсвітили та накрили склом, перетворивши на цікавий екскурсійний об’єкт. Та й саму резиденцію Потоцьких пора вже якось використовувати — хоча б у якості РАГСУ, де не соромно зареєструвати шлюб. Ще однією туристичною Меккою може стати наша лазня — найдавніша в Україні. Якби власники проявили креатив та створили сучасний інтерактивний музей банної справи, туристи б там у чергу вишиковувалися. Цікавих варіантів — безліч, було б бажання щось робити і гроші, за які це робити.
— І наостанок — скажи, як ти ставишся до ідеї перейменування Івано-Франківська у Станиславів?
— Особисто мені більше подобається історична назва. Але є простий спосіб раз і назавжди покласти край цій тривалій дискусії. Достатньо провести щось на кшталт референдуму, на якому мешканці самі вирішать, в якому місті їм жити — у Івано-Франківську, Станиславові чи, скажімо, у Пушикограді.
Comments are closed.