Молода сім’я із Криму, яка поселилась у Франківську, розповіла про окупований півострів

Ернес, Аліме та маленький Алі Мамбетови два тижні тому переїхали до Івано-Франківська з Сімферополя. Кажуть, сюди вони – на кілька років. Чому? За їхніми словами, це важко пояснити тим людям, які не жили у постійній тривозі, говорили те, що думали, і не переживали, що хтось почує. Усе просто – для Мамбетових Франківськ став ковтком свіжого повітря.

З молодим подружжям Мамбетових «Репортер» зустрівся у ресторані «Urban 100». Вони одразу кажуть, Франківськ їм дуже сподобався – компактністю, зручністю, архітектурою, добрими та небайдужими людьми, а ще – дешевизною.

Вразили їх також ініціатива «Тепле місто» і громадський ресторан.

«Я навіть замислився, якщо все буде добре, чи не зробити таке в Сімферополі, – говорить Ернес. – Але сумніваюся, що там би знайшлося стільки людей, які би разом вклали гроші у громадський заклад».

Голова сімейства Мамбетових бував у нашому місті й раніше – приїздив у гості до друзів. І то було років зо п’ять тому. А зараз він з сім’єю переїхав сюди на кілька років.

Кажуть, поїхали з Криму, бо треба розвиватися, а там це важко.

«Ми переїхали не тому, що чогось боїмося, – говорить Ернес. – Це на початках було гаряче. А зараз там просто така депресивна атмосфера, що нічого не хочеться робити. А ми молоді, треба зароб­ляти, жити далі».

У Сімферополі Ернес керував невеличким кафе, потім допомагав на родинній фермі. Його рідні тримають кіз і роблять сири. Виробництво невелике, лише на замовлення. Сири, до речі, виготовляють за давніми татарськими традиціями. Як у Карпатах гуцули роблять бринзу, так кримські татари виготовляють щось схоже, лиш називається той сир – пенір.

У Франківську Ернес планує працювати у мережі «23 ресторани». Каже, починатиме з самих початків – від офіціанта. Зараз проходить навчання. Аліме до декрету працювала у суді, а зараз сміється, що опановує кар’єру професійної мами.

Рідні Мамбетових, як би не було важко, але підтримали рішення молодого подружжя на переїзд. Щодня спілкуються з ними по скайпу. А родина у них дуже велика. За словами Ернеса, лише з одного боку в бабусі з дідусем – 19 правнуків. Зв’язок намагаються підтримувати і з усіма двоюрідними та троюрідними братами й сестрами. Так у них заведено.

«Моєму діду буде 91, а бабусі – 90 років, – розповідає чоловік. – Вони ще застали розкуркулювання та висилки на Урал. За їхнім життям можна писати книжку. Я дуже сумую за ними, за їхніми розповідями. Вони теж переживають, бо як ніхто розуміють, чого хоче Росія і якими методами вона буде того добиватися. Вони це не раз бачили і вже проходили».

Зараз на півострові панує суцільне розчарування, кажуть Мамбетови. Причому якраз у тих, хто голосував на референдумі.

«Якось стояла біля кіоску, то бабусі говорили між собою, мовляв, не за таку Росію вони голосували, – розказує Аліме. – Російські ЗМІ показують ідеальну картинку – високі зарплати, великі пенсії, все гарно й дешево. Насправді воно далеко не так».

Відчувається постійний тиск. Не можна вільно висловлювати свою думку. Тобто, звісно, ти можеш говорити, рота не заклеюють, але матимеш наслідки.

«Люди бояться протестувати, скаржитись, бо можуть схопити. Просто прийти вночі і кудись заб­рати чоловіка, – каже Аліме. – Він взагалі може зникнути безвісти. Це не чутки. Подібних фактів було дуже багато. Останнім часом вже не так, але обшуки та арешти продовжуються».

Усі друзі Мамбетових – за Україну. Кажуть, це не лише кримські татари, але й етнічні росіяни. Є дуже багато молоді, яка більш-менш об’єктивно оцінює ситуацію.

Аліме наводить цікавий прик­лад. За її словами, Новий рік у Криму більшість святкувала за українським часом, а не за російським.

«О першій ночі по місті було більше салютів, ніж опівночі за російським часом, – кажуть Мамбетови. – І ми святкували разом з усією Україною».

Коли лиш приїхали до Франківська, то не могли повірити, що потрапили в інше, нормальне середовище, говорять кримчани. Тут можна не боятися говорити – просто не боятися. Кажуть, такої свободи не відчували давно і це важко пояснити тим, хто в цьому живе постійно.

Тут Ернес познайомився з кількома кримськими татарами, які також переїхали на Прикарпаття. Ходять щоп’ятниці на спільні молитви – намаз. Пояснює, що то як у християн недільні служби. Мають спеціальну кімнатку для молитов в одному будинку на Чорновола.

«Єдине, що не подобається в Івано-Франківську – це дороги, – посміхаються Мамбетови. – Але, повірте, порівняно з тим, що зараз у Сімферополі – то дрібниці».