Я не можу бути проти мобілізації — мій чоловік уже п’ятий місяць живе в окопах серед степів поблизу Дебальцевого. Він не мився вже більше місяця, а я майже звикла до періодичного бахкання в слухавці. Нова мобілізація наближає його повернення додому, нехай це буде навіть ще за півроку.
Я не можу бути за мобілізацію, бо мій найкращий, найрідніший друг теж може опинитися там — серед степів чи териконів, чи в аеропорту, чи… врешті, неважливо де. Мова ж бо не про місцевість і навіть, якби дивно це не звучало, не про ризик загинути в бою. Ця дивна війна може й пощадить від смерті чи травми фізичної, але від каліцтва душі точно не захистить жоден бронежилет. Мова про Систему — оту нашу величезну неповоротку потворну державну махіну, яка своєю абсурдністю заввиграшки перемелює Людину. Відсутність логіки, професіоналізму, відповідальності, іншого раціо, без якого (здавалося б!) неможливе саме поняття «система», насправді страшніші від ворожої кулі. Через нього теж гинуть, і ризикну припустити, що навіть частіше. Той, хто загинув від «градів» — герой, а кого випадково розстріляли свої ж?
За останніх півроку довелося спілкуватися з багатьма військовими. Тому нині я далека від ідеалізація людей у камуфляжі. У нашій армії, окрім героїв, повно п’яниць, поряд з братерством іде блюзнірство, біля саможертви труться брехня та особиста вигода, про банальне глупство та роздолбайство годі й казати. У цій машині чимало гвинтиків і шестерень — великих і геть малесеньких — давно зігнили, більшість стоїть не на своїх місцях, деякі відсутні, а деякі просто зайві. Це не про абстрактну «владу», а про людей — про нас із вами — якщо хтось раптом не зрозумів.
«Я вмію воювати, та не готовий бути м’ясом», — сказав мені один військовий після виходу з Луганського аеропорту. Він, професійний «солдат фортуни» з досвідом місій у пустелях і джунглях, нині — «косить».
«Я не можу залишитися вдома. Усі наші повернулися. Та й хто, як не ми?», — тихо каже інтелігент в окулярах з вадою серця, який півтора місяці без жодного попереднього армійського досвіду відвоював у пекельному Нікішиному і повертається на фронт з відпустки.
Третій — непримітний дядько з села, який серед окопів знаходить себе. Його поважають односельці, а його життя набуло більшого змісту.
Є й четверті, які катаються на Схід, як на екстрім-сафарі, отримати свою порцію адреналіну. Їх зазвичай добре видно з нав’язливої бравади чи ледь зневажливого нагадування, що «ми — там, а ви — тут». А ще є п’яті, шості, десяті, соті й тисячні — і в кожного з них своя правда про цю війну. І невідомо, якою буде ваша.
Деякі вояки роблять над собою зусилля, аби на догоду родині, досидіти вдома 10 днів відпустки і буквально рвуться назад — у саме пекло, бо там – брати рідніші від рідних. Інші намагаються залишитися вдома, «відкосити», відкупитися, аби лиш не повертатись. І бояться вони не «градів», а бездіяльності та багатомісячної п’яної оргії в окопах. У кожного з них — травма душі, але за це не комісують.
Я не знаю, що відповісти подругам, чоловіки яких отримають повістку. І вважаю війну найбезглуздішим із можливих способів вирішити конфлікт. Але мої батьки живуть за 100 км від тої «зони», і інколи я питаю себе: що було б, якби не пішов ніхто?
Нікому не скажу «йди» і нікого не відмовлятиму. І це може бути лише ваш вибір, чоловіки. Але саме ваш — не галасливих журналістів, пропагандистів і не сусідського Петра, Івана чи Василя. Не прикривайте слабодухість голослівними заявами про «незаконність мобілізації» та «продажність влади», і не впадайте у сліпу патетику з портретом Бандери чи гаслом «Україна понад усе!». Просто прийміть своє рішення і не нав’язуйте його іншим.
Повістка — це лише запитання. Просто вимовте відповідь вголос: «Я йду/ не йду, тому що…». Ви собі вірите? Якщо ні — тоді мовчіть довіку і не смійте критикувати будь-кого. Чуєте — ніколи! Не всім потрібно йти у військкомат, але й залишатися вдома всі не можуть. Шкода, але сподіватися на логічність військкомату у відборі підстав немає. Робіть те, що повинні, — це ваш вибір.
Comments are closed.