Одного разу мені навіть пропонували коїтус у брудному туалеті швидкого і загалом чистого потягу 76. Саме через поезію. Через мою поезію. Кілька років я був поетом, і це було страшенно файно і лепсько. Хоч я і почувався героєм шахрайського іспанського роману, але радість усього разом була правдивою і всеохопною, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
По-перше, було добре мені.
Громовиця, яка вдарила тоді, коли почався перший вірш – вітер тихо шепоче мені : се ля ві, се ля ві.. – попри усю банальність словосполучень замкнула електричне коло найвищої насолоди. Коли бачиш щось і виникає якесь словосполучення. Аж моторошно від такої дуги, але чого ще треба у житті, як не цих замикань.
По-друге, було незле навколишнім.
У ті далекі часи було багато молодих людей, для яких українська поезія асоціювалася виключно з нудотою радянської школи. Щось ліпше було малодоступним, а покоління Андруховича ще не збирало стадіони.
Я ж декламував свої стихи у колах, далеких від спостережень за новітнім українським літературним процесом. І у декого справді просочувалася неконтрольована сльоза від того, що вірш українською може бути таким химерним. Про якість поетики нікому не йшлося. Просто якийсь вітерець, який – як це дивно – розвіював хмари безнадії.
Біологи, геологи з університету були моїми слухачами. Щотижня, приїхавши додому, розповідав нового вірша старенькій бабці. Вона і тішилася, і сумувала. Вважала, що забагато туги як на такого молодого чоловіка. Але тішилася тою тугою, бо це було їй суголосним.
А друг, в якого дуже часто були нові колежанки, запрошував мене на спільні нічні прогулянки, щоби зворушити дівчину декламацією віршів живого поета-друга.
Одну чи дві поезії з циклу «Чотири роки визвольних змагань» інший найближчий товариш поклав на музику і грав то у знаменитій мукачівській електричці (не для заробітку, а для лещатарського товариства).
Писав я переважно одного вірша у тиждень.
Їхав сімдесят шостим. Сідав на смітник, відкриваючи вікно. Вечірнє повітря, папіроси, нотес і поезія… Такий стан напруженого мозку мені дарував ейфорію. Власне в один з таких разів зустрів там пару зі східної України. Між собою – поганою російською, до мене – поганою українською. Але вони були у захваті від Львова. Ще й їхали в керунку гір.
Я мав у торбі львівське пиво у трилітровому слоїку. Вони його пили і казали, що ціле своє довге двадцятирічне життя не пробували нічого ліпшого. Випивши пиво, спитали, що я пишу. Я прочитав їм пару поезій. Здається, про те, що «ти наче злет після падіння і знов падіння після злету, ти недоречність непотрібного дощу і мудрість того, що здається недоречним..» і «таке безпросвітне життя, як ніч у холодному поїзді..».
У поїзді було гарячо, але їм образ зайшов. Чоловік витягнув з кулька свій резерв. Флякон тройного одеколону і три пластикові келішки. Налив одеколон, зайшов у туалет, набрав у кожну дозу води з кранчика. Мені довелося випити з ними на брудершафт. Ще перекурили, і вони разом закрилися у туалеті. Через хвилину чоловік вийшов. Братан, іди, вона хоче тебе. Вона не може забути, який ти поет…
Невдовзі я перестав писати вірші.
Познайомився зі справжніми поетами, наслухався справжньої поезії. Мені стало соромно за свої проби. Єдине, що рятувало, то думка про те, що я нехотячи. До мене само прийшло у найбезпосередніший спосіб. Але ж незнання закону не звільняє від відповідальності. Треба було припинити, загатити цей чистий потік.
П.С. Але все одно не перестав бути вдячний Духови, який намів свого часу в мою голову стільки барвистого сміття.
Наприклад: «хмари повільно від мене пливуть, падає тихо на мене дзвінниця» або «а кави у бляшанці, мабуть, не вистачить на двох, і стало важко дихати, виходячи по сходах».
