У 2014 році вони не чекали повісток чи наказів. Просто їхали на війну. Хтось – з Майдану, а хтось – з цивільного життя, яке раптом перестало бути мирним. Добровольці стали першими, хто почав формувати українське військо в новій війні. Один із них – коломиянин Андрій Балацький. Його шлях почався на Майдані, пройшов через всю лінію АТО, Київ у лютому 2022 – і знову Донбас.
З Майдану — на схід
У 2014-му Андрій Балацький був на Майдані – поїхав з дівчиною, яка хотіла волонтерити. А він розумів, що саму не відпустить.
Коли почалася війна, рішення – що робити далі, прийшло просто. Частина майданівців, які вже були сформовані в сотні самооборони, відправлялася воювати. Андрій разом із ними. Поїхав тоді до Чернігівської області, там створювали батальйон спецпризначення «Чернігів».
За іронією долі, добровольці опинилися тоді на базі «Беркуту», який ще зовсім недавно стояв проти них. Знайомство вийшло незручне: беркутівці стояли з кавою і цигарками, розглядали майданівців, які лиш приїхали.
Ми вже такі один на одного стали переглядатися – куди це ми попали? – згадує Андрій. – Але потім якось притерлися, деякі спецпризначенці навіть допомагали пройти курс молодого бійця.
Пам’ять формують люди
Перші місяці війни Андрій провів на Луганщині, у Сватовому. Там пережив і свій перший бій.
Перший стрілецький бій запам’ятовується. Розгублені очі, ніхто не знає, що робити. Теорію нам розказували, але на практиці все зовсім інакше, – каже він.
У лютому 2015 року, після загибелі коломиянина Романа Фурика, з яким Андрій був добре знайомий з Майдану, він попросився до батальйону імені Кульчицького. Саме там служив Роман і саме цей батальйон свого часу формувався з майданівців.
Далі – Станиця Луганська, Авдіївська промзона, операції біля Широкиного і Золотого. За два з лишком роки – майже вся лінія фронту АТО.
Читайте: «Усе як у звичайних людей, тільки копаємо багато». Історія піхотинця «Хартії» з позивним «Гуцул»
Для Андрія Балацького одна з найважливіших речей, які дала війна, – це люди. Саме вони найбільше залишаються в пам’яті.
Під час АТО познайомився з хлопцями з різних куточків України – зі Львівщини, Косівщини, інших областей. Поруч воювали й іноземні добровольці, дуже запам’ятався один грузин. Спочатку, – каже Андрій, – сприймаєш це просто як ще одного бійця поруч, але з часом розумієш, наскільки це потужна людина.
Так само запам’яталися й зустрічі з іншими підрозділами. Під час роботи в районі Авдіївської промзони познайомився з Дмитром Коцюбайлом – Да Вінчі. Їхній підрозділ тоді приїжджав на рекогносцировку і допомагав працювати на цьому напрямку. Андрій пригадує, попри командирську посаду, Да Вінчі сам працював зі свого улюбленого СПГ разом із бійцями.
Каже, саме такі люди і формують справжню пам’ять про війну. Не окремі бої чи місця, а ті, з ким доводилося бути поруч.
Просто включаєшся і робиш
У 2017 Андрій Балацький звільнився. Казав собі: «Все, не дай Боже, більше на той Донбас». Але, як зараз жартує, до кінця так і не демобілізувався – займався ветеранськими проєктами, організовував забіги, разом з іншими ветеранами заклав Алею добровольців у Коломиї.
Читайте: Розвідники слідів не залишають. Як атовець робить Коломию чистішою (ФОТО)
21 лютого 2022 ветерани ще провели тренінг для держслужбовців – з домедичної підготовки. 23 лютого Андрій добирав амуніцію. Тепер Facebook інколи показує фото тих днів.
У нас, ветеранів, було розуміння, що щось почнеться, – каже він.
Зранку 24 лютого обдзвонив побратимів, накинув зібраний наплічник, взяв щось перекусити. За годину – в точці збору. Перший день – патрулювали в Коломиї, наступного вже були у Києві.
І от ти через кілька годин вже на БТРі їдеш виконувати бойове завдання, – розповідає він.
Його рідний батальйон формувався тоді на Печерську. Столиця була майже порожня.
Ти бачиш наскільки порожнє місто і морально це важко. Тому просто включаєшся і робиш.
12 березня відбувся бій з ворогом біля Мощуна й Гути Межигірської. Їхня група швидкого реагування приїхала на позиції, які кілька годин тому зайняли росіяни. Бій тривав близько трьох годин, ворога вибили. Але загинув командир і загинув побратим Андрія.
Усвідомлення, що Київ відстояли, прийшло наприкінці березня. Потім – Донеччина, лінія під Святогірськом, контрнаступ, Кремінна. Потім Харківщині, там, де навесні 2024 року знову прорвався ворог.
Дуби, банош і щоб не лякались
До Дня добровольця Андрій Балацький приїхав у відпустку і вже організовує заходи разом з товаришами. У суботу, 14 березня, в парку Шевченка в Коломиї відбудеться толока біля Алеї добровольців. Висадять нові дуби – коріння як символ побратимства, крона – як те, що залишають наступним поколінням.
Поруч будуть стенди «Тризубу», зброя від місцевого ДФТГ для дітей, і банош з бограчем від волонтерів.
Головне тут, за словами Андрія, щоб люди підходили до ветеранів і просто розмовляли.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Микола Семчук (ВІДЕО)
Щоб не лякалися, – каже він.
Ветеранський рух у Коломиї він разом з іншими починав будувати ще після першої служби. Каже, ще тоді на тих, хто вернувся з АТО, суспільство дивилося по-різному.
А ми хочемо показати, що ветеран – це не той, хто забивається у проблемах. Це той, хто переживає все по-особливому і продовжує рухатися. Треба розвінчувати дивні стереотипи, – каже Балацький.
На запитання, що змінилося в ньому за 12 років, Андрій відповідає без паузи – свідомість. Не техніка, не фізична форма. А саме свідомість – розуміння, як будуються процеси, що можна було зробити інакше, і що зміни відбуваються в кожній конкретній людині, а не десь у загальному колективі.
Чи шкодує, що пішов у 2014-му? Буває. Хочеться в певний момент забути все. Але якби повернути час, зробив би так само. Єдине, що змінив би – не клявся б більше, що «не дай Боже на той Донбас».
Не буду більше божитися, — посміхається він.
Авторка: Євгенія Ступ’як
