Отець Олекса Пристай, мій прадід, народжений у шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття, мав п’ятьох дітей. Двоє хлопців і троє дівчат. Найстарший Тарас. За рік – мій дідо Богдан. Невдовзі Оксана і Наталка. А тоді отця відправив, рятуючи від політичних переслідувань, митрополит Шептицький з місією до ЗДА, З’єднаних Держав Америки. Прабабця залишилася з дітьми сама, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Прадід спочатку не міг вертатися, а з часом там прижився. Через кілька років прабабця поїхала до нього. Побула там стільки, що народилася ще одна дитина. А тоді не прижилася і вернулася з немовлям до краю.
Тарас перед війною теж їздив до тата, думали, що буде там студіювати. Але щось не пішло. Тож повернувшись додому у пошуку себе, якраз мав нагоду вписатися добровольцем у легіон січових стрільців. Пройшов цілу одну війну. І переступив в другу, цього разу в Галицькій Армії. У двадцять шість помер від іспанки в Проскурові. Дітей не мав.
Богдана мобілізували до війська у 1915. Воював в Італії, був поранений, разом з тисячами відбув два роки італійського полону. Десять років студіював у Відні. Там одружився з моєю бабцею зі Станіславова, там народилася донька. Після студій всі разом зажили у Станиславові. Почалася наступна війна, а на початку сорокового народилася моя мама. Обом було по сорок п’ять. Старша сестра померла через три роки. Мама стала єдиною дитиною.
Ще одна сестра братів після першої світової вчилася у Відні, а тоді поїхала до Америки доглядати тата. Багато десятиліть працювала медсестрою, стала героїнею боротьби з дитячим поліомієлітом. Не одружилася, дітей не мала.
Наталка жила коло мами у Львові. Малювала, вчилася у Новаківського. Одружилася з колишнім січовиком, який час від часу сидів за Польщі у криміналі. Мали тільки одну доньку.
У наймолодшої Мирослави за ціле небезпечне життя також ніхто не народився.
З того всього від п’ятьох дітей отця Пристая вийшло двоє внучок. А з них тільки наша мама мала дітей, народила двох синів. І по цій лінії ми були у своєму коліні єдиними правнуками.
Розповідаючи нам родинні історії, мама уміла вирозуміло пояснити нам, чому двадцяте століття виявилося для цього роду таким неплідним. Зрозуміло також, що її найбільшою трагедією були не ті, хто міг би бути, але не стався. Її життя сформувала смерть старшої сестрички. І ті обставини середини століття, які до того спричинилися. Ми виросли під знаком тієї смерті. Тепер думаю, що вона стала для мене визначальною подією долі не набагато меншою, ніж для мами.
І вже значно пізніше, коли мама стала безпомічною і тривожною, а в мене були свої діти, мама розповіла про ще одну річ, яка не дає їй спокою. Були такі періоди, коли вона не могла перестати роздумувати про це. Навіть не роздумувати, бо що тут роздумаєш, а просто думати одне слово – чому. Чому, чому, чому?.. Чому? Чому? Чому?
Коли Тарас у 1918 році був із корпусом СС у Чернівцях, його полюбила одна тамтешня панна. Дуже гарна і розумна. Вони полюбилися. Вона завагітніла. Він був радий. Ще здавалося, що війні кінець, і будуть разом щасливі. Але в листопаді вибухла українська революція, постала держава. Стрільців забрали до Львова. Формувалося власне військо. Тарас побачився у Львові з мамою, яка варила їсти воякам у Народному домі, попрощався і вже старшиною УГА поплив з потоком усіх бойових переміщень.
Його наречена теж приїхала до Львова, але Тараса вже там не було, УГА відступила зі столиці. Та жінка знайшла Тарасову маму, просила, аби та просила сина, щоб він покинув війну, а не її. Але мама нічого не могла вдіяти, той так собі постановив. А та жінка зробила власне те, до чого волало мамине “чому?”… Бо вона вбила себе разом з ненародженою дитиною. Від Тараса нічого не залишилося. Та й від неї…
Читайте Тарас Прохасько: Я ж казав
