На Промприладі пройшла зустріч з вчителями початкової школи. Основна тема – як правильно говорити з дітьми про війну.
Психотерапевтки давали поради педагогам, як відповідати на недитячі запитання малюків, як підтримувати тих, у кого хтось воює або загинув, пише Репортер.
«Ми не обирали жити у війну»
Як розповідає сімейна психотерапевтка Лілія Пустовойт, усі діти вразливі до травми війни, але реагують по-різному. Вміти правильно комунікувати з ними треба не лише батькам, а й вчителям.
Ми говоримо не тільки про внутрішньо переміщених дітей, а й тих, хто живе тут, – каже Лілія Пустовойт. – А також тих, хто виїхав і тепер повернувся. Адже ці діти мали розлад адаптації, жили в чужому середовищі з чужою мовою. Це теж складно.
Найпоширеніші помилки у такому спілкуванні – це марна надія, яка може не справдитися. Бо дітей обманювати не можна, краще все пояснити відверто і правдиво.
Неправильно говорити «все буде добре, тримайся», «твій тато обов’язково повернеться», – каже асистентка кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ІФНМУ Катерина Дзівак. – Бо ми не знаємо, чи так буде насправді. Просто таким способом ми хочемо підтримати дитину, а водночас і себе.
Якщо дитина питає, за що це з нами відбувається і чим ми завинили, варто пояснити, що ми не обирали жити у війну, це річ, на яку ми не могли повпливати.
Можна пояснити на прикладі урагану, – каже Лілія Пустовойт. – Можна сказати: «Урагани нищать будівлі, машини, гинуть люди. Але ніхто не може звинуватити ураган. Ми – як дерева, які потрапили у стихію. Ми не могли змінити цю ситуацію». Важливо пояснити дитині, що вона зокрема ні в чому не винна і не зробила нічого поганого.
Симптоми того, що дитина переживає стрес, можуть бути різні. Це і уникнення травматичних тем чи подій, і, навпаки, агресивні ігри, де вона знову проживає травму.
Особливо маленькі діти можуть проживати свої переживання у грі, за допомогою ляльок чи іграшок. Наприклад, дитина розкладає іграшки, а потім на них ніби падає ракета і все розкидає, – пояснює Катерина Дзівак. – У грі ми можемо багато зрозуміти про дитину, що вона переживає. Тож важливо звертати увагу, чи є у грі агресивні моменти.
Щодо дітей 6-12 років, то через пережитий стрес вони можуть знову проситися у ліжко до батьків, адже боятимуться спати самі, або ж навпаки – можуть втратити довіру до батьків. Також можуть втрачати концентрацію, інтерес до занять, які приносили задоволення, відчувати фізичні симптоми.
Страшно у тривогу й у спортзалі
Що стосується дітей-ВПО, тут до травми війни додається ще й різка зміна звичного побуту. А для дітей та підлітків щоденна рутина є дуже важливою.
Якщо дитина, яка пережила обстріли, боїться голосних звуків, важливо пояснити, що це – звичайна реакція нашої психіки. Дітям треба говорити, що це нормально і з часом пройде. Просто наш мозок потребує більше часу, – каже Лілія Пустовойт.
Як розповідає Наталія Чайківська, вчителька музики ліцею №12, її чоловік воював в АТО, тож вона добре знає, як важко дитині, батько якої – військовий.
Я бачу, що в нас дуже багато тривожних дітей. Вони бояться сирени та й взагалі голосних звуків, – каже Наталія Чайківська. – Діти зазвичай не запитують про війну дорослих напряму. Вони розмовляють між собою, а ми це чуємо і потім намагаємось їм пояснити, підтримати їх.
Крім ліцею, Наталія Чайківська веде жіноче коло взаємодопомоги при ГО «Дружина воїна» для внутрішньо переміщених жінок та дітей. Там влаштовують заняття з арт-терапії та інші активності.
Читайте: «Цілющий ліс» від стресу. Як дитсадки на Прикарпатті працюють за новою методикою (ВІДЕО)
Діти-ВПО найбільше вразливі, бо вони вже знають, що таке сидіти у підвалі, пити талий сніг, – говорить вчителька. – У нас є діти, які у своєму місті вчилися лише п’ять днів і тільки зараз почали у нас вчитися очно. Але вони вже адаптувалися, адже тут нарешті є інші діти, з якими можна побігати, погратися. Вони дуже радіють – уже немає ні сліз, ні переляку.
За словами Наталії Чайківської, у ліцеї є діти, яких батьки забирають під час тривоги, адже ті бояться. А є такі, яким страшно займатися у спортзалі через акустику і гучні звуки. Тож вчителі та психологи намагаються допомогти таким дітям пережити травму.
Про пам’ять і травму
«Пам’ять, що формує громаду» – це міждисциплінарний проєкт платформи «Тепле місто» та ГО «Відкритий код». Він поєднує події, освітню роботу та спільне дослідження пам’яті в місті. Проєкт реалізується за підтримки фонду Nova Ukraine та американської спільноти ветеранів у межах програми малих ґрантів від Української благодійної платформи.
Читайте: Спорт дає дисципліну. Як Юрій Гапончук у Франківську допомагає ветеранам знайти себе після поранень
У рамках проєкту проводять публічні лекції, відкриті розмови й дискусії за участі фахівців із різних сфер: історії, психології, архітектури, мистецтва, освіти, цифрових практик. Також до роботи залучають педагогів, для них проводять тренінги, зокрема на тему комунікації з дітьми, які пережили травму війни.
У нас був захід, орієнтований на вихователів. А зараз вирішили залучити вчителів, які працюють у початковій школі, у групах продовженого дня, – розповідає одна із організаторок, головна спеціалістка з питань загальної середньої освіти міського департаменту освіти і науки Світлана Бойчук. – Сьогодні ці питання на часі, адже є багато дітей, які пережили такі трагічні дні війни. Ми бачимо, що такі діти дуже хвилюються, замикаються від гучних звуків. Завдання вчителя – підтримати таку дитину і допомогти.
За словами Світлани Бойчук, планували провести схожий захід і серед батьків. Це зможуть організувати уже самі вчителі, зокрема розповівши важливі речі на батьківських зборах.
Читайте: «Робота – теж реабілітація». Як ветеран Роман Турик відкрив у Франківську зоомагазин
Крім лекцій із комунікації з дітьми, у рамках проєкту планують напрацюти інструменти для навчальних закладів щодо гідної меморіалізації та вшанування пам’яті полеглих військових. У межах цього компоненту відбудуться зустрічі зі школярами та педагогами, щоб врахувати їхні потреби, бачення й досвід. Зокрема, планують створити мапу «Місто пам’ятає», яка об’єднає всі заходи з меморалізації в Івано-Франківську.
Авторка: Ольга Романська
Фото: “Тепле місто”
