Пані Софія живе у селі Крилос, що неподалік Галича. Її хату у селі називають вишиваною, адже фасад невеличкого будинку прикрашений виноградною лозою. Усе життя вона вишивала та в’язала. Не лишає цього й зараз, незважаючи на такі поважні роки.
Жінка у свої 95 років в’яже теплі шкарпетки для військових, пише Репортер.
Понад 270 пар
Софія Духович каже, минулого року ще садила город, але далі сини заборонили. Мовляв, вже не пасує в такому віці працювати.
Я з 1930 року, 4 жовтня мені вже пішов 96 рік, – говорить пані Софія. – Маю два сини, дві невістки, чотири внуки й чотири правнуки. Сини зачали кричати, що вони мені все дадуть, аби я не робила на городі. А я так робила, що ніде й травички не було. Люди ще дивувалися, як я те так обробила. Сусіда якось йшла й каже: «Ну, чи вона не спить? Коли вона робить, що так вичистила той город?».
У пані Софії дуже охайно на подвір’ї і в хаті. Дві кімнати невеличкого будинку прикрашені її роботами – вишиваними шторами, подушками, серветками, покривалами, картинами.
А ще вже третій рік жінка в’яже для військових на фронт теплі шкарпетки. За цей час зробила понад 270 пар. Це ідея її племінниці Уляни Федишак. Якось вона навідувала тітку та й запитала, чи не хотіла б вона в’язати для військових.
Кажу їй, Уляно, я би плела, але не маю з чого, – пригадує бабуся. – І вона мені тоді принесла таку величезну сумку всього. Я все поторочила й відтоді почала в’язати. А потім священник йшов з водою йорданською і я дала 11 пар шкарпеток, аби передав кому треба. Він у церкві оголосив, аби люди приносили нитки, що я таке роблю. І мені почали носити, дай їм Боже здоров’я. Так в’яжу і дотепер. Як ниток не вистачало, то торочила свої светри.
Війна знову прийшла
Інколи за день пані Софія вив’язує одну пару. Інколи, каже, лише одну шкарпетку, а другу лиш почне. Усі її шкарпетки, крім того, що теплі, то ще й красиві. Вона дуже дбайливо підбирає кольори. Хоча, каже, “там, певно, на кольори дуже й не дивляться”.
В’язати пані Софія навчилась з дитинства. Каже, то були дуже тяжкі часи. Називає їх голодними, тому в’язанням заробляла собі й молодшим братам і сестрам на їжу та одяг.
Згадує, як жали льон, мочили, терли, вичісували й так робили нитки. Потім їх варили, фарбували та пряли з них панчохи, светри.
Як згадаю, як я колись мерзла й боса ходила по снігу, а потім як подумаю, як ті хлопці там бідні мерзнуть, що не можу спати, – говорить пані Софія. – Вночі в’яжу. Не свічу, а так навпомацки, аби люди не казали: «Ади стара, щось не годна спати». Теплі в’яжу, лише теплі! Аби ніде й гудзка не було, аби не гризло. Я на то уважаю. А колір? Який підійде. Я то все пережила сама. Так мерзла, що й в мішок би ноги пхала.
Пані Софія застала вже другу війну. Пригадує, як бомби летіли, а вони з мамою й меншими дітьми сиділи й тряслися від страху.
Питаємо: «Мамо, а то що так трясе?», – згадує бабуся. – А мама заспокоює, що все буде добре, то перейде, аби тихенько сиділи. Я то пам’ятаю все. У неділю якось йшла на двір, дивлюся, а там щось червоне летить. А то летіло тоді на Бурштин. Я чуть не впала, яке то страшне.
Хлопцям ще тепліше стає
Племінниця пані Софії Уляна Федишак розповідає, що в їхній родині всі такі вишивальниці були. Вона дуже любить приїздити до тітки. Каже, скільки себе пам’ятає, ніколи не чула від неї чогось поганого.
Оце все в кімнаті, то справа її рук, – говорить Уляна. – Час від часу, коли я буваю в Крилосі, то забігаю до тети в гості. Хоч ненадовго, але забігаю. І якось виникла така ідея, аби тета плела для військових, а вона нею зарядилася.
Хвалить тітку, що та знається на якості ниток і відбирає дійсно такі, які гріють. Усе, що пані Софія наплітає, Уляна забирає й роздає тим, кому треба. Наприклад, знає що з їхнього села Тязів військовий воює у піхоті. Якось він був у відпустці і взяв для себе та хлопців кілька пар. Також Уляна телефонує знайомим до війська і питає, кому потрібні шкарпетки.
Поштою можна відправити, з рук в руки передаємо, – розказує Уляна Федишак. – Хлопці дуже дякували. Дивувалися, що тета в такому віці це зв’язала. Їм дуже приємно. Казали, ще тепліше стає від того, що вони мають отакі гарні шкарпетки від такої доброї людини з великим серцем.
Пані Софія рішуче говорить, що буде в’язати шкарпетки, поки зможе. Просто сидіти й чекати смерті, каже, вона не збирається. Бо треба щось робити й допомагати. Бабуся хотіла б, аби й інші люди долучалися.
Авторка: Світлана Лелик
