Він почав танцювати, аби заробити, а знайшов у танці своє покликання. У 15 років Дмитро Лека думав стати програмістом, нині – головний балетмейстер Франківського драмтеатру. Про залаштунки роботи в театрі, університеті, про Бога, танці та війну Дмитро говорив з «Репортером».
Дмитре, з чого почалась любов до танцю?
У 15 років я ще не знав, ким хочу стати. Думав про програмування, хоча навіть не мав власного комп’ютера.
У 10 класі мій друг зателефонував і сказав, що є класна танцювальна студія, де виступають і навіть заробляють. Попросив піти з ним, я погодився. Там познайомився зі своїм майбутнім педагогом Ярославом Бабчуком. Він мене вразив — і як людина, і як викладач. Друг згодом перестав займатися танцями, а я лишився. Тоді вперше зрозумів, що хочу вступати на хореографію.
Уся моя сім’я була проти, але я таки вступив. Уже з першого курсу почав заробляти сам, працював у нічному клубі в шоу-балеті, а потім став асистувати своєму педагогу, іноді навіть повністю проводив заняття замість нього. Зрештою, вступив до Київського національного університету культури й мистецтв.
Згодом я працював у відомій танцювальній школі разом зі своєю майбутньою дружиною. Але з часом зрозумів, що мені складно комунікувати з адміністраторами, і ми з дружиною вирішили створити власну школу. Починали буквально з нуля. Я позичив у батьків 3000 грн, надрукував афіші, розклеїв їх по місту і взявся шукати приміщення.
Це був чудовий час. У нас нічого не було, але ми відчували свободу. І це було найцінніше.
А як ви потрапили до театру?
Усе почалося з дзвінка мого друга, актора Ігоря Захарчука. Він сказав: «У нас скоро День театру, шукаємо хореографа. Може, ти візьмешся?». Я завжди мріяв працювати в театрі, тому погодився.
У театрі мене одразу зустрів Ростислав Держипільський. Я зайшов до нього в кабінет, він щось розповідає, говорить, а потім раптом – я вже стою в балетному залі перед купою акторів. І все, понеслося. Темп був шалений. Дуже скоро нас із дружиною попросили за три дні поставити 10 номерів. Ми впоралися, але я тоді зрозумів, що у такому ритмі довго не протягну.
Згодом мене запросили працювати над постановкою для фестивалю Porto Franko. Я погодився. Мені подобається працювати в екстремальних умовах, коли немає часу довго думати, а треба одразу діяти.
Пізніше Ростислав Любомирович запропонував податися на посаду головного балетмейстера. Спочатку я вагався, бо хотів зосередитися на розвитку власної школи. Але він переконав мене хоча б спробувати. Я пройшов конкурс, і з того моменту почав працювати в театрі.
Моя перша робота – дитяча казка про слона Хортона. Наступною була «Гуцулка Ксеня». Під час підготовки ми з акторами багато експериментували з імпровізаціями, але найбільше уваги приділяли тілесній роботі. Там кожен актор – це пластилін, з якого можна ліпити образ. З того момент я багато навчився від режисерів. Насправді між хореографією і режисурою – дуже тонка межа.
Читайте також: Свідки історії. Сім містечок, які можна відвідати з Франківська
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на вашу роботу?
Ми в драмтеатрі почали волонтерити і приймати людей. Ми настільки занурилися в цю роботу, що про творчість навіть не йшлося. Здавалося, моє тіло просто відмовляється рухатись, я не хотів і не міг танцювати. Не розумів, як можна танцювати в такий час.
Але згодом з’явилися нові постановки, вони й допомогли мені поступово вийти з того стану. Потім відновилися змагання, з 2022 року ми з дружиною стали частиною збірної України з черлідингу.
У 2023 році ми вибороли золото на чемпіонаті Європи, торік у Кореї здобули бронзу. Нещодавно були на чемпіонаті світу в США – цього разу без нагород, але це дало сильну мотивацію рухатись далі.
Як вам працювати з режисерами? Ви згадували, що цінуєте свободу в роботі, але водночас робота з режисером часто накладає певні обмеження.
Якщо говорити про Ростислава Держипільського, то мені дуже подобається з ним працювати. Він дає свободу, а коли людині дають свободу, вона бере на себе відповідальність і хоче зробити все якнайкраще.
Звісно, люди різні. Наприклад, є режисери, які люблять все контролювати. Вони хочуть контролювати кожну деталь. Це нормально, просто такий у них характер.
У мене був досвід роботи з одним таким режисером. Він точно знав, чого хоче. Він зовсім не був поганим – навпаки, чудова людина. Просто іноді його контроль був надто сильним, ніби під мікроскопом.
Яка з вистав була для вас найважчою?
На цей момент – «Наталка Полтавка». Там було багато роботи. Спочатку потрібно було детально все продумати разом із режисером, а потім реалізувати задумане. На репетиціях доводилося працювати з великою кількістю акторів, а це психологічно досить складно. Кожен актор має передати свого героя, а моя задача – допомогти їм у цьому. До того ж у виставі була сцена, що крутиться, а це ще додавало складності.
Найважче мені було поєднувати це з підготовкою до змагань. Коли я летів до Кореї, то головою все ще перебував у цій виставі.
Можна говорити про те, що учні вашої танцювальної школи мають більше мотивації в танцях, ніж актори?
Танцівники просто зовсім інші. Зараз я працюю в університеті з групою хореографів і акторів. Перші мені слова не скажуть, а актори можуть подискутувати.
Я намагаюся розговорити танцівників, бо якщо вони не можуть проявитися словами, то як проявлять себе тілом?
Іноді я хочу, щоб танцівники зі мною поспорили. Бо бувають моменти, коли я ставлю щось інтуїтивно: просто так відчуваю, навіть не пояснюю, а це виходить дуже класно. Але буває і так, що прописую цілу репетицію, приходжу, а воно не працює. Тому мені потрібен діалог.
Хореографи інколи бувають трохи зажаті, і це мене дратує, а актори – навпаки, занадто «free вольні».
Чи траплялося, що діти були настільки засмучені невдачами, що хотіли кинути танці?
Був випадок, коли наша команда посіла 4 місце, хоча дуже хотіла потрапити в трійку. Вони були засмучені, але ми з дружиною пояснили їм, що це не просто якісь місцеві змагання — це високий рівень, і 4 місце вже є великою перемогою.
А буває й так, що дитина дуже хоче, ти бачиш її потенціал, але їй бракує можливостей. Тоді ми пропонуємо оплатити їй заняття. Наприклад, у нас є дівчинка, яка неймовірно танцює. Я розумію, що не маю часу поставити їй соло для змагань, але дуже хочу, щоб вона виступала. Тоді кажу їй: «Давай, ти сама поставиш собі соло, а я оплачу твою участь у чемпіонаті».
Якщо людині складно фінансово – ми допомагаємо. Головне – велике бажання. І тут усе залежить від педагога. Якщо ти зупиняєшся, то з часом зупиняються і діти. Таке буває.
Як ви відпочиваєте, перезавантажуєтесь?
Мені допомагає сон. Іноді буває, що пів дня тренуюся в театрі, а другу половину маю вільний час. Іноді навіть трапляється цілком вільна неділя. У такі дні зазвичай ходжу до церкви.
Повністю відмовитися від гаджетів мені поки що не вдається. Наприклад, поїздку в Америку я не вважаю відпочинком: прилетіли ввечері, весь наступний день були репетиції, потім виступ, очікування результатів – і це все на нервах. Далі переліт додому й одразу треба наздоганяти всі справи у школі та театрі. Психологічно це впливає.
Іноді люблю поїхати в Старуню, на Хресну дорогу, посидіти там, видихнути, помолитись. Віра для мене – це справжня віддушина.
Хто прищепив вам цю любов до Бога?
Напевно, це від мами. Вона завжди була дуже віруючою. Коли я повінчався, мені дуже сподобалась катехизація, і ми з дружиною вирішили ходити до церкви. Іноді, коли я кажу, що ходжу до церкви, деякі люди дивуються. А для мене віра — це важлива частина життя.
Звичайно, я можу лихословити, робити помилки, грішити. Але я стараюся ставати кращим.
Якщо говорити про пріоритети в житті, то для мене найперше – Бог. Потім моя сім’я, професія, друзі. Зараз, на жаль, більшість часу займає робота. Іноді дружина хоче просто поговорити, а я відповідаю: «Та ми ж бачилися на репетиціях». Потім ловлю себе на цьому та розумію, що це неправильно. Для дружини я маю бути чоловіком, адже вона віддала мені найцінніше. Вона відпустила батьків, щоб взяти мене за руку. І я маю зробити все, щоб вона була щаслива.
Звісно, іноді буваю не ідеальним — і це нормально, бо всі ми люди.
Чому ви вирішили викладати в Прикарпатському університеті та на які труднощі натрапили?
Конкретної відповіді я сам не знаю. Завжди мріяв бути педагогом. Коли ж прийшов вперше до студентів, вони сказали, що за весь семестр мали лише кілька занять із сучасної хореографії. Це мене здивувало.
Серед труднощів, перше – це зарплата. Люди, які працюють у приватних школах, заробляють стільки за 8 занять. Це певне знецінення роботи педагогів. Адже на кафедрі працює багато викладачів, які все життя віддали університету. Можна сказати, що це педагогічний волонтеризм. Їм величезний респект. Тут всі педагоги разом із завідувачкою кафедри Світланою Васірук неймовірні – дуже багато вкладають у студентів.
Друге — інколи несерйозне ставлення до професії. У мене на парах можуть бути конфлікти. Буває, що ми займаємось в актовій залі, і там люди можуть зайти собі, вийти на сцену. Якщо педагог дозволяє собі такі речі, якщо на парі хтось голосно розмовляє, то про яку культуру можна говорити? Для мене це просто нонсенс.
І третє — це опалення в залах. У хореографічних приміщеннях дуже холодно, і через це студенти часто хворіють.
Ніколи не чули: «Війна, а ви танцюєте»?
Насправді це дуже очікувано, але такого не було. Коли ми їдемо на чемпіонати, ми говоримо про Україну. На змаганнях знайомимося з багатьма людьми, і на мене підписується багато танцівників – лідерів думок. Вони бачать мої публікації про війну, різні збори. На кожному чемпіонаті ми обов’язково висловлюємо слова підтримки України, щоб про нас дізнавався світ.
Якщо говорити про танцівників, то це замкнене, але дуже велике ком’юніті. І, повірте, там дуже багато рашкуватих (проросійських – авт.) людей. Саме тому важливо бути всередині цього ком’юніті, щоб Україну пам’ятали й підтримували.
Якийсь негатив за кордоном відчували?
У Кореї казахи запитали мене: «Russian?». Я подивився на них і подумав – ми ще вам покажемо. І, звичайно, ми їх перетанцювали.
Але відчуваємо, що Україні зараз потрібно працювати втричі сильніше. Бо багато хто вважає, що через війну нам просто так віддають перемоги. Якщо говорити про бокс, там усе просто — хто кого побив, той і переміг. А в танцях оцінювання дуже суб’єктивне.
Читайте також: Череси, букурійки, тобівки. Як Юрій Порох у Косові робить гуцульські аксесуари
Авторка: Ілона Салій
Comments are closed.