Майстрів по шкірі на Прикарпатті стільки, що й втомишся рахувати. Але саме в Косові таких, які б виготовляли автентичні череси, тобівки, ташки й бакунтові пояси, – один. Юрій Порох відновлює традиції давніх майстрів, пише Репортер.
Скільки коштує давній бронежилет
Уже 24 роки Юрій Порох займається художньою обробкою шкіри й майже половину цього часу виготовляє справжні давні гуцульські пояси – череси. Висота такого поясу може бути від 10 см до 40 см.
У давнину люди дуже багато працювали з лісом та каменем і мусили захистити свій організм, хребет від пошкоджень, – пояснює Юрій Порох. – Тому в першу чергу черес виконував лікарську функцію. Пізніше пояси почали прикрашати кольоровим плетенням, мосяжними ланцюжками, аби гарно виглядати й похизуватися один перед одним. Зрозуміло, що тоді такі череси вже ніхто не носив на кожен день. Їх вдягали на свята і передавали з покоління в покоління. Більше того, черес на той час вартував пару волів. Це розказували старі люди й дослідники. Тобто це було недешеве задоволення.
Читайте також: Косівський майстер Марко Луканюк робить авторські бартки з плетеними руків’ями (ФОТО, ВІДЕО)
До речі, сьогодні купити старий черес коштує до 1000 доларів, а зробити новий – 500.
Також за словами майстра, черес ще виконував функцію бронежилета. Адже для його виготовлення брали телячу шкіру товщиною 3-3,5 мм.
Її складали удвоє, то це приблизно 7-8 мм товщина поясу була, – розповідає Юрій Порох. – Усередину ще ставили копійки. І жорстке було, бо шкіра має властивість висихати та твердіти. Якщо взяти телячу шкіру плюс копійки, то ви тогочасною зброєю не проб’єте. Це був захист від сокири та ножа.
Гуцули люблять облищєче
Сьогодні в Косові Юрій Порох – єдиний майстер, який робить такі вироби.
Є ще десь майстер під Верховиною, але вони вже не так роблять, – говорить Порох. – Я стараюсь добитися оригінальності за рахунок використання матеріалів, які були колись, тобто використання мельхіору. Якщо його відполірувати, він буде блистіти, як срібло. А знаєте, гуцули люблять облищєче. Є така біда. Ще гуцули називали його бакунт. Той сплав придумали німці, тому його ще називають «німецьке срібло», «нове срібло». Майстри дуже цінували мельхіор як матеріал для оздоблення своїх робіт. Адже мідь окисляється, зеленіє й не підходить для довгого зберігання.
А до автентики Юрій прийшов ще під час навчання в інституті. Згадує, що тоді багато їздили по музеях, передивлялись експонати. Потім мали практичне завдання – на базі старої роботи створити щось нове.
Ну, і ще тоді була така думка, аби зробити щось нове, треба спочатку спробувати повторити щось старе, – говорить майстер.
Це вдалося зробити по навчанню, коли вже працював у своїй майстерні. Юрія попросили виготовити черес. Спробував, зробив і той процес сподобався йому настільки, що почав заглиблюватись у тему.
В інституті нас цього не навчали. Ці технології не є збереженими, бо майстри давно повмирали. Нас вчили загальним принципам обробки шкіри, плетення, тиснення, виготовлення сумок, гаманців тощо. А от чересів у навчальній програмі нема.
Тому Юрій вчився з музейних збірок, фотографій. Міряв лінійкою висоту поясу, дивився, чим заплетено, адже колись плели сирою шкірою, яку потім розмальовували. А ще навіть плели на чересах фазанячим пір’ям. Каже, зробив з десяток чересів, аби наблизитися до оригіналу.
Звичайно ж, я не буду зараз йти на базар купляти сиром’яту шкіру, вимочувати її, знімати з неї шерсть, вивішувати десь на хаті, – розказує Юрій Порох. – Зараз нема резону. Ми купляємо готову шкіру. Адже, якби так з самого нуля цим займатися, то той виріб коштував би як Porsche чи Lamborghini.
Череси – чоловікам, букурійки – жінкам
Якщо череси носили тільки чоловіки, то вужчі пояси, які називали букурійки, – то вже жіночі. Ще їх називали бакунтові пояси, бо оздоблені бакунтом – мельхіором. Вони мали висоту від 3 до 12 см.
Букурійки повністю оздоблені дрібненькими металиками різної форми – круглі, пшенички, подовгасті, квадратики, трикутники. Усі ці металики Юрій Порох робить сам, не купує готове.
Вони виготовляються з листа бляхи, але це не проста бляха, вона трохи коштує – це мельхіор, – розповідає Юрій Порох. – Потім нарізаються смужки і з них на пресі вирубуються метали, які потрібні для готового результату. Отут на пояс до тобівки пішло 1000 металиків.
А тобівка – це традиційна шкіряна чоловіча сумка, яку гуцули носили через плече. Тобівка уся була прикрашена металиками.
Я зараз працюю ще над одним проєктом – ще одна традиційна гуцульська сумка – ташка, – хвалиться майстер. – Це ще складніше. Тут також шкіра, мельхіор і декор металом. Гуцули носили на одному плечі навхрест тобівку, а на іншому – ташку.
Юрій Порох має два лого, які відтискає на готових роботах. А колись, каже, роботи вгадувалися за узорами та розмірами металиків. Кожен майстер мав свої інструменти та оздоблював пояси на свій смак.
Черга на рік
Мої замовники – це люди, які хочуть зберегти свої традиції, яким не дісталась у спадок така річ, але вони б хотіли її мати, – говорить Юрій Порох.
Розказує, як за форс-мажорних обставин, тобто мінімум часу, робив черес для сопілкаря й вокаліста гурту «Kalush Orchestra» на Євробачення.
Одна з моїх постійних замовниць зателефонувала, мовляв, пане Юрію, треба пояс якнайшвидше, маємо на все про все два тижні, – пригадує майстер. – Я ще тоді не знав, що це буде для «Kalush». Зробили. Усім сподобалося.
Зазвичай, аби виготовити черес, майстрові треба зо два місяці. Черга замовлень у Пороха розписана мінімум на рік наперед. Це дуже кропітка й відповідальна робота, яку майстер робить у вільний від основної роботи час. Бо працює Юрій Порох у Косівському інституті.
Також у 2022 році Юрій Порох отримав премію імені Катерини Білокур. Це одна з найпрестижніших відзнак у сфері декоративно-прикладного мистецтва. У мистецькому Косові, до речі, лиш четверо майстрів мають цю премію.
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Наталія Юрова
