Для опору, аби щось зачіпити, потягнути, підтягнути, щоб різати, а ще – показувати, хто ми є. Косівський майстер Марко Луканюк робить гуцульські бартки, келефи й палиці, на які замовники готові чекати зо два роки.
Бартки – чоловічі, палиці – жіночі, келефи – унісекс
Марко Луканюк називає себе вільним ковалем. Ковальською справою займається з 2000 року. А зараз, каже, його почали тягнути у мосяжники, бо робить головні атрибути гуцулів – бартки, келефи та палиці, пише Репортер.
Майстер пояснює, що бартка – це топірець, який гуцули ще називали “сталєнка”, бо зі сталі. За Польщі бартки заборонили, бо то була зброя. І тоді хитрі гуцули зробили келеф – це топірець із загнутим носиком. Останні два могли носити лише чоловіки, а жінки мали палиці. Хоч нині, каже пан Марко, цей аксесуар є унісекс, його носять і жінки.
Бартки Луканюк почав робити десь сім років тому. Пригадує, що першим був дуже простенький топірець – для себе. Каже, з кавалка кругляка скував голову топірця, насадив на руків’я, а потім те руків’я обтягнув бляхою.
І похвалився у фейсбуці, що зробив собі бартку на старість, аби у ліс лізти, – посміхається майстер. – І мені тоді написав франківський майстер Всеволод Бажалук, що хоче, аж вмирає, аби продав. А я не знав, за ціну. Чесно. Знав, скільки брама коштує, скільки прольоти, а тут не знав. Домовилися, що я йому вишлю, а він взамін для дружини якийсь хрестик передасть, бо робить прикраси.
І зразу почав робити другу бартку, але вже з плетінкою на руків’ї. Знову виставив у Facebook – почалися замовлення. Нині до майстра черга.
Роботи Марка Луканюка дуже детальні, майже ювелірні. Залізні голови барток і келефів прикрашені узорами. Вони дуже органічно виглядають на металі. А чого варті плетені з металевих стрічок руків’я?! Це якийсь окремий вид мистецтва.
Мінус манікюр
За словами майстра, давні гуцульські бартки були без гравірування та плетіння. Руків’я могло бути оббите бляхою. Плетінку використовували хіба на палицях жінок. Палиці у гуцулок також були прикрашені. Слугували їм для опори чи коня підігнати. На деяких палицях ще були металеві кільця. Луканюк розказує один з варіантів для чого ті кільця.
От, після церкви йде ґазда наперед, а челідь, тобто жінка, позаду, – пояснює пан Марко. – Вона йде і це дзвонить. Якщо тиша, то ґазда навіть не повертається. Стає, закурює собі файку і стоїть чекає. Чує – задзвеніло, ага йде жінка, пішов і сам.
Крім всього, Луканюк також реставрує ці гуцульські аксесуари. Розповідає, що одна жінка принесла палицю своєї бабці. Та ходила з нею до глибокої старості. Луканюк ту палицю підрихтував і зараз вона слугує онуці.
До речі, майже усі плетіння на руків’ях робить пані Надія – дружина майстра. Розповідає, що вчилася в Косівському інституті на ткацтві, але килими не ткала, аж ось прийшлося плести металом.
Каже, це дуже кропітка та важка робота, бо – мінус манікюр, мінус шкіра на пальцях, що інколи не може увімкнути телефон.
А плете пані Надія міддю та латунню. Сама креслить орнаменти й за ними працює. Казати, що ці плетіння розкішні, то нічого не сказати. До речі, по металу пішла і старша донька Луканюків – Анастасія. Поки вона ще навчається у Косівському інституті.
Аби цією красою можна було сповна намилуватися, майстер робить руків’я восьмигранними. Каже, класичний келеф має бути шестикутний.
То є розумно, бо верховинський майстер Руслан Трач казав, що тоді з закритими очима знаєш, як тримаєш. Бо палець намацає грань, і ти знаєш, що ти ріжеш, – пояснює Луканюк, – А в мене не видно. Це більше декоративне, ніж зброя. Мені то більше мистецтво. Для руків’я використовую акацію, ясен, в’яз, або як у нас гуцулів кажуть – «илим». По-англійськи «elm» – в’яз, а гуцули кажуть «илим».
То файно!
Нині Луканюк замовлень не бере. Каже, після того, як відмовив рідному братові, то вже нічого не боїться. Майстер просто не встигає, бо черга на сотню людей.
Стало настільки багато народу, що я зарубав чергу, – говорить він. – Два роки легонько треба стояти в черзі, аби дочекатись. А ми з жінкою можемо робити одну-дві за місяць.
Не відмовляв Луканюк тільки військовим. Хоч, каже, минулого тижня довелося відмовити і їм. Приїхали двоє військових й хотіли зробити замовлення на 12 барток – на подарунки у бригаді.
Нагадався за майстра Антона Фіцича, він також робить бартки, – каже пан Марко. – У мене така класика більш-менш, а він робить у новокласиці. Такі, як у фільмі Довбуш, – з тими ротяками. Файно робить!
За його словами, на Косівщині таких майстрів можна перерахувати на пальцях.
Тарас Скиба, Антон Фіцич, Мирось Лучинський, Юрко Юсипчук, Ігор Лозинський, Олександр Бієвський, – перелічує Луканюк. – А кого забув, вибачайте.
Уже з десяток його барток є на фронті. Точно знає, бо сам відправляв хлопцям. Для військових робить знижку. Його роботи коштують 400 доларів, то для них на сотню менше.
Є клієнти по всій Україні, – говорить Луканюк. – Хтось побачив і влюбився. Наприклад, луганський чоловік тут, на базарі у нас, переселенець. Дуже умирав за барткою, що хоче мати. Хотів ще келефу, я продав йому і то, і то. Якщо він з Луганська і хоче, це вже цікаво. По-любому тішить, то файно!
Авторка: Світлана Лелик
Фото зі сторінки Марка Луканюка
