У антропології дуже добре описані різноманітні процедури, які загально називаємо ініціацією. Наша дитяча ініціація натомість виявлялася у переході від дерева до металу. Спочатку був перехідний етап – перші залізні інструменти для опанування патиками. З точки бачення науки про опір матеріалів, він ще належав до того першого, дерев’яного періоду чи розділу. Бо стосувався все ж впливу на різноманітну сутність деревини, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Ми вчилися рубати сокирою. Але рубати щось дерев’яне. Наука полягала у вмінні сплестися з хвилями двох стихій. Як цюкнути галузку, щоби нарубати ріщя. Як вдарити по врізаному буковому чи смерековому ковбані, щоби наколоти полін для печі. Як обійти в таких випадках сучки. Як поводитися із сирими і висохлими ковбанами.
Таке саме з пилянням і пилами. Столярна до дошки. Дворучна музична до колод на козлах. Маленька ручна до живих гілок. Лобзикова до фанери. Вивчали трачиння як мови пил у різних діалектах. А потім гиблик, який витворював гладкість, і кайф свердла у м’яких породах. І залізні цвяхи різних розмірів, часто вже вживані і розрівняні на рейці, які вірними ударами залізного молотка треба було прецизійно пірнати у глибини дерев’яних волокон. Останніми щаблями були різці для примітивної різьби і токарний верстат до дерева.
Трансстихійний факультатив – кидання ножів і сокир у якісь дошки. Там вже більше йшлося про аеродинаміку заліза.
А щоби вперше відчути себе паном заліза, доводилося хитрувати. Користуватися магією залучення потуг не власного тіла.
Зрештою, саме на то дана людині хитромудрість, щоби змусити залізо із залізом борюкатися. Бо своїм тілом його не схитнеш.
Порізані руки, порубані ноги, та навіть усі порушення цілості організму мізерними жилетками, голками, аграфами, колючим дротом закарбувалися як важливий обмежувальний фактор.
Наша улісівська хитромудрість виглядала дуже просто. Ми брали великі цвяхи і клали їх на рейки. Проїжджав тяжкий поїзд, і ми бігли із засідки у фосі до колії. Ще гарячі подоби мечів, шабель, палашів, кинджалів, ятаганів зробило залізо колеса. Досить (там казали «доста») кількох рухів пильником, щоб надати філігранної форми. Доста сантиметра мідного дротика, щоб означити руків’я. До міді ще дуже пасувала зелена або пурпурова нитка. Переважно муліне, яке присилали аж з Америки.
До теми: Тарас Прохасько: Поміж лат, тичок та інших патичків
Подібно на цвяхи і цвяшки у тому пекельному пресі поводили себе монети. Але це вже був перший крок до металургії кольорових металів і сплавів. Кружальця ці виглядали ідеально. Без жодних символічних зображень. Без гербів, номіналів, без цісарів і божків. Ще й розплескані до такої гостроти, що ними можна було розрізати будь-які тканини.
І нарешті вихід на найопірніші стихії. У закапелку садів між школами і віллами був відкритий тир.
Відкритий тільки тому, що не мав стелі. Був натомість обгороджений мурами. Ми перелізали у відповідний час через мур і видовбували з дерев’яних кулевловлювачів більше чи менше розплющені свинцеві кулі. Промивали їх від трачиння. Брали консервні баньки від популярної риби. Розплавляли його до рідкого на газовім пальнику. Почувалися Гефестом, непотрібним своїй прекрасній дружині, в якої були інші інтереси. Зливали киплячий метал у алюмінієві накривки від молока чи кефіру. І множили у себе непотрібні злитки власного досвіду опанованої стихії. Опанованих стихій. Тепер вже і вогонь був разом з нами заодно. Така собі історія цивілізації. Як кажуть знавці: онтогенез повторяє філогенез. І етногенез теж.
Читайте також: Тарас Прохасько: Зрештою, це ще нічого не означає
