Того разу Анджей Стасюк наполягав, щоби в жодному разі не їхати до Сопота. Тим більше – просто від нього, після Лемківщини і фестивалю нашого улюбленого Гаупта, до чиїх рідних місць на Східному Поділлі ми колись їздили. Ото справжнє, – казав він. А Сопот – то сумна комедія. Дешевий подіум для посередніх новобагатьків. Але я знав своєї. Попросту знав інший Сопот. До того ж мене – правнука одного з Моршина, а іншого з Трускавця – завжди манила провінційна курортність, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
А у Сопотку бувало справді любо.
Передовсім Балтійське море, в яке я закохався ще підлітком у Литві. Балтійське літо, балтійські хмари, балтійські сосни, балтійський вицвілий колір волосся. І виразні хвилі, коли спочатку зайдеш, а потім запливеш далеко від берега.
Ще я любив довжелезне дерев’яне мольо. І подібну на вирізаних бензопилою у Карпатах ведмедів статую Христа у пов’язці на бедрах, який чекає повернення рибалок. І самі дерев’яні човни, які припливали рано-вранці. Вони запливали аж на край берега і кріпилися до тросів, натягнутих через цілий пляж. А збоку було кілька будок, подібних на гаражі, де можна було вибрати і купити всіляку копчену рибу.
Жінки з верхнього міста теж зустрічали на світанку ті шхунки і вибирали найсвіжіше, облюбоване на сьогоднішню вечерю. Колись я попросив коптяра, аби сам дібрав мені щось найхарактерніше. Сказав, що я нічого в цьому не розумію, бо не живу при морі і рибі. Сказав йому, що я з гір. І він відповів, що ніколи не був у горах, ціле життя тут, біля моря, – а там, мабуть, також дуже гарно. Я казав, що так, дуже гарно.
Читайте Тарас Прохасько: За горами гори
Одного разу восени я спав, поплававши у морі, під одним таким човном, захищаючись від вітру. А вечорами ходив дерев’яними сходами у барак СПАТІФу, бар і данцинг спілки митців усіх ґатунків. А ще поруч, у Ґдині, я познайомився з Цезарією Еворою. І бачив її концерт, і бачив, як вона співала босоніж, а час від часу відпочивала при столику на сцені, курячи галуаз і попиваючи ром.
Мене мало обходило то корзо, про яке говорив Стасюк.
Цілий час на морі, а ночувати у верхній Сопот. Дійсно на горі. Вілли чомусь у південно-німецькому стилі. У тій квартирі була справжня стіна для скелелазіння, а чисельні ровери хитромудро кріпилися догори колесами на стелі у коридорі-передпокої. Таке от всіляке нормальне.
Але того разу, коли Стасюк просив не їхати, порвався від соленої, мабуть, води важливий пасок на сандалі. І якраз на корзо, яке там називається Героїв Монте-Касіно, недалеко від костелу й острівця величезних лип, була шевська майстерня.
Я знав ту історію, що у всіх майже польських містах є вулиці про Монте-Касіно. Але після того, як у якомусь великому місті її назвали вулицею Оборонців Монте-Касіно (у польському міфі оборонці завжди героїчніші), то стався скандал. Бо оборонцями власне там були німці. Тому в Сопоті вирішили не ризикувати і зупинитися попросту на Героях.
Із подертим паском я зайшов до шевців, зняв капець і попросив прошити. Майстер, який виглядав як старший викладач професійного училища, промацав моє єдине у цім кавалку світу взуття і сказав – залишайте, можете прийти через три дні, і коштувати буде досить багато. Я щось говорив про аварійну ситуацію і терміновість невідкладної допомоги, але він був незворушним. Прошу пана, адже це є ручна робота.
Читайте Тарас Прохасько: Фільозофія на трьох пальцях
Тримаючи сандалю усіма пальцями ноги, я дістався наступного ранку до Львова. На Хмельницького за школою під колійовим мостом була маленька шевська майстерня. Було зачинено. Я постукав. Притиснувшись чолом до вікна, побачив, як з канапи встав майстер, випив склянку води і вийшов надвір.
Дав йому свою обув. Чи можете щось зробити? Босою ногою я стояв на рідній землі. Покури, – сказав він і зайшов з капцем всередину. Щойно скінчилася сигарета, майстер вийшов з поремонтованим капцем. Двадцять гривень, – сказав він. Після вчорашнього Сопоту я не втримався і запитав, чому так скоро і так мало.
Слухай, а ти що хотів? То ж ручна робота.
Comments are closed.