Одним з перших вимовлених мною слів було слово «лата». То, що воно милозвучне і легке до дитячого вимовляння, вагомо. Іншим поверхом є те, що коли є слово, то мусить бути реалія. Мусить бути якась лата, аби її назвати, промовивши вслід за тими, хто і слова, і реалії показує. Нарешті реалія і слово перетворюються у поняття, яке вже конструює – як лата дах – усе мислення, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У моєму випадку лата означала не тільки елемент зв’язування кроков. Латою називали кожен грубий патик, який горизонтально з’єднував щось із чимось або перебував горизонтально між чимось а чимось. Між сливкою і яблінкою була лата. Там ми і запізнавали самостійне життя.
Таким латовим і залишилося назавжди наше відчуття світу і відчуття у світі себе. Треба маленькому видрапатися на сливку, починаючи з лавки. Тоді сісти на край лати, затисненої у вузькості старосливкового стовбура. І помаленьку посуватися аж до середини. І далі – до другого краю, затисненого у розлогості яблінки.
Лата гладенька, але загруба, аби її обхопити дитячою рукою. Треба знайти геометрію опори. Сидиш і ковзаєш трохи вище від середнього тогочасного людського зросту. Ноги телімпаються, ними не скористаєшся ніяк у випадку втрати рівноваги. Вивчай свій центр. Перенось його щоразу далі, піднімаючись на кілька сантиметрів на випростованих напружених руках. Все одно бачиш щось таке, що ніколи би не було доступним із землі.
Читайте Тарас Прохасько: Зрештою, це ще нічого не означає
А вже наступного літа зможеш впасти назад, затиснувши лату ногами під колінами. І навіть трошки колисатися у такій позі. Вже без рук. Потому розколишешся і відпустиш патик, і приземлишся на ноги. Може, спочатку так, що відразу понесе вперед і впадеш на чотири, на коліна і вчасно підставлені руки.
А без тебе на тій латі вітрилася постіль. І тріпали хідники і коци. Іншим, спеціальним, патиком-буком. Ми усі – дорослі і малі – тоді були подібними на мавп. Бо різноманітні патики були головними знаряддями, головним матеріалом, основним життєвим декором. Але дорослість чи дорослішання, тобто олюднення, знемавпення, полягали у тому, щоби мати якогось залізного різака до всіх тих патиків: ножів, сукерок, не кажучи вже про пили.
Діти могли вдовольнятися хіба що вломленими гілками верби. Універсальна іграшка для поліфункціонального пізнання світу. Коли ще й можеш нігтями здерти кору. А ще й перетворити на різку і батіжок, не обриваючи кору наніц. Або – як то було у нас – годинами ходити по довжелезній верхній третій латі вориння, уявляючи собі, що це над глибочезною прірвою, і це єдиний шлях до свободи, який чудом відкрився із довічного ув’язнення у страшній високогірній в’язниці. Або пан, або пропав.
Читайте Тарас Прохасько: За горами гори
Натомість залізо давало автоматичний допуск до розвиненої патикової цивілізації. Тички на фасолю. Підпори до гіперурожайних гілок яблунь. Ялинове пластя для зимового накривання руж і часнику. Рогатки і луки зі стрілами. Острови для копиць сіна. Частини ціпа. Патики для огорож. Бучки, аби старі підпиралися. А що вже казати про маяння, яке мало бути скрізь тоді, коли має бути. З якогось тонкого стовбура робили бічниці і щаблі драбин. З іншого – довге знаряддя з гачком, аби витягати втрачене відро з глибокої криниці. Інша довга тичка з іншим гачком, щоби обтрушувати сливки-венгерки. Там одне, там ще щось. З двох лат тато зробив нам ходулі. Ціле літо прожили вище землі, навчилися ходити по сходах і танцювати вальс.
Я бачив, як один великий художник під час прогулянки лісом робив з патичків дитячо-шедевральні мости через заповнений дощівкою рівчак від коліс лісовоза. У багатьох випадках я чувся у безпеці, коли під рукою була якась палиця. Але я дістав нерва, коли один чоловік зварив на високогір’ї бараболю і втяв маленьку ялинку, аби швидко вирізати товкач, яким ту бульбу потолочив. Товкач відразу ж викинув.
А коли хочу уявити собі щось надмірно еротичне, то згадую вичовгані за роки гладесенькі дерев’яні держаки того, чим робиться сіно – гралів, граблів. І кісє. Усе впізнаю руки, плечі, мозок, патичками вироблені.
