На днях в Івано-Франківську показали виставу-дослідження «Синя борода».
Її створила організація Memory Lab. Ідея – дослідити колективну пам’ять через жіночий досвід учасниць перформансу – мисткинь із Франківська, Києва, Миколаєва, Бахмута, Харкова та інших міст, пише Репортер.
Досвід мовою тіла
Memory Lab – це мистецьке об’єднання, яке розглядає питання пам’яті, зокрема колективної. Втім, не тільки це. За словами художниці, кураторки Memory Lab Діани Дерій, організація є, насамперед, лабораторією, де пробують досліджувати різні теми.
У нашій команді є понад 40 людей, ми вже співпрацювали одне з одним у різних проєктах, а тепер вирішили об’єднатися в один, – розповідає Діана Дерій. – Більшість жили або часто бували в Івано-Франківську, тому він і став місцем для нашої прем’єри. Останні півтора року через повномасштабну війну проєктів було менше. А тепер нарешті усі з’їхалися, хтось з Києва, хтось з-за кордону.
Учасниці проєкту – вісім мисткинь і перформерок із різних міст: художниця з Миколаєва, яка зараз живе у Франківську, Анна Потьомкіна, мультидисциплінарна (різножанрова – авт.) мисткиня Аліса Єпіфанова, акторка з Тернополя Катерина Музика й акторка Ганнуся Єрмоленко з Києва, художниця з Харкова Іра Лоскот, художниця з Бахмута Маша Вишедська та акторка зі Львова Дарина Федина.
Читайте: «Вільна» об’єднує жінок. Як у Франківську працює дружній та безпечний простір
Перед створенням вистави для всіх учасниць провели онлайн та офлайн мистецькі резиденції. Там вони обговорювали особисті історії кожної та вчилися виражати свій досвід мовою тіла.
Прем’єра вистави «Синя борода» відбулася у Франківську 11 та 12 серпня. Подивитися постановку зібралося немало людей: як жінок, так і чоловіків. Щоб потрапити на виступ, глядачам і глядачкам треба підніматися старими сходами в одну з будівель на майдані Шептицького. Там, на третьому поверсі, під дахом, і відбувалася вистава, яка поєднала живий виступ композитора Максима Йосипенка, відео-проєкції відзнятих раніше матеріалів та сам виступ учасниць, де вони ділилися своїм досвідом та досвідом своєї родини мовою тіла та словами.
Історії під замком
Режисерка та сценаристка вистави Соня Слюсаренко – родом з Івано-Франківська, навчалась у Києві. Під час створення постановки вона черпала натхнення і у спогадах своєї родини.
Ми зосередилися на питанні тіла й тому, чи може бути колективна пам’ять виражена як живий організм, який дихає, мутує, постійно змінюється, – пояснює Соня Слюсаренко. – Серед іншого, вистава – про те, що колективна історія насправді складається з маленьких індивідуальних історій. Це пам’ять роду про те, що відбувалося з нашими бабусями й дідусями, як вони були свідками важливих подій – дві світові війни, Голодомор…
«Синя борода» – відсилання до відомої казки Шарля Перро. Вона про багатого чоловіка, який одружувався з гарними дівчатами, які потім кудись зникали. Чергова молода дружина аристократа відчиняє таємні двері та знаходить тіла усіх жінок, яких він закатував. Від смерті її рятують брати, які вбивають Синю бороду.
Але у виставу казку вплели скоріше символічно.
Казка тут згадується більше архетипно, як образ: там, за замком, були мертві жінки. А тут замкнені історії, які сім’ї зачиняють під ключ і заморожують у часі. А згадують хіба на родинних святах. Ми відкриваємо цю кімнату і дивимось, як ці історії можуть говорити, даємо їм слово, – розповідає режисерка.
За словами Соні Слюсаренко, довгий час історія сприймалася однобоко – через погляд чоловіків. Тепер у мисткинь була ідея показати жіночий досвід буремних подій.
Наша перформерка Аліса Епіфанова розповідала, що в її дідуся була родинна книга пам’яті. Там було описано, чим займалися усі представники роду, які події переживали. Але в ній були відомості лише про чоловіків, а про жінок – ані слова. Мені стало цікаво поглянути на ці події з точки зору жінки та її переживань, – каже Соня Слюсаренко. – Важливо також, що виконавиці – з різних міст України. Бо я дивлюся на історію зі своєї позиції та позиції своєї родини. Але в той же час у Дніпрі чи Харкові, чи Бахмуті відбувалися інші події. З усіх них ми формуємо колективне тіло.
Не занурюватись надто глибоко
Анна Потьомкіна, кураторка франківської галереї «Асортиментна кімната», розповідає: для вистави їй довелося зануритися у страшний досвід своєї родини.
Я дізналася жахливу історію про мою прапрабабусю, пов’язану з Голодомором, – розповідає Анна Потьомкіна. – Це такий досвід, який я не можу осягнути, він далеко від мене. Але він певним чином впливає на історію харчових розладів у моїй сім’ї. Я підходжу до цієї теми дуже обережно, намагаюсь не занурюватися надто глибоко, бо не відчуваю для цього ресурсу. Ми намагалися працювати над своїм досвідом у межах комфорту й не брати надто травматичні історії. Адже це не психотерапія, тут немає спеціалістів, які можуть модерувати процес.
Учасниці сподіваються залучати до перегляду вистави людей різного віку. А також – із різних місць, адже в Івано-Франківську зараз мешкають переселенки з різних куточків України. Тож, раз багато учасниць теж внутрішньо переміщені, їхній досвід може зрезонувати з глядачками.
Це історія – не про Франківськ, а про всю Україну, тож було б добре бачити різних людей, – каже Анна Потьомкіна. – А взагалі, мені здається, це дуже круто, що в останні роки у Франківську збираються жінки, які говорять на теми спільного досвіду, бо довий час тут цього бракувало. Це і про фемінізм, і про боротьбу з мізогінією й токсичністю в колективах, яка стосується як жінок, так і чоловіків.
Читайте: Руку тиснуть усім. Що дратує жінок у діловому етикеті та як це виправити
Крім Івано-Франківська, виставу «Синя борода» планують показати і в інших містах. А перед тим – влаштувати онлайн-показ постановки.
Авторка: Ольга Романська
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Comments are closed.