Солдат Національної гвардії України 24-річний Микола Капущак з позивним “Шаман” з села Підгір’я, що на Богородчанщині, нині завершує лікування й реабілітацію після поранення. Його отримав 10 березня. Чекає, аби долікувалися побратими, щоб усім разом знову воювати пліч-о-пліч, пише Репортер.
Усе вирішує характер
Як і багато добровольців, 24 лютого 2022 року вранці Микола Капущак вже був під військкоматом у Богородчанах. Спершу пішов у «десятку», але туди було стільки добровольців, що багатьох повернули назад. Наступного дня поїхав у центр комплектації Нацгвардії. Далі – навчання, тактична та бойова підготовка, бойове злагодження, фронт.
Нині Микола служить у роті оперативного призначення, має позивний «Шаман». Пояснює, що це один з найпідготовленіших підрозділів у частині, бо військові там з досвідом, витривалі.
У нас там такі хлопці! – каже «Шаман». – Головне – є підтримка один одного. Ти знаєш, що тобі прикриють спину. І там не треба було себе рятувати, бо кожен розумів, що так чи інакше тебе звідти витягнуть. Тому рука об руку там воювали, жартували, сміялися.
До війни Микола навчався у коледжі ресторанного сервісу й туризму. Працював на Буковелі, потім за кордоном. З 2015 року їздив на вишколи, які проводив «Правий сектор», тому мав потрібну підготовку. Пізніше був інструктором під час бойового злагодження.
Він дуже любить гори й любить ходити горами один. Каже, найдовший похід був – два тижні. Цей досвід дуже допомагає йому на фронті.
Допомагає витривалість і характер, – говорить Микола. – Гори тебе випробовують – дійдеш на вершину чи ні. Дійшов – молодець, повага тобі. Не дійшов – будеш сильно жаліти. Так само й зараз. Треба мати витривалість і характер. Якщо ти не маєш такої фізичної сили та підготовки, аби на фізо дійти до тої чи іншої точки, то на характері, якщо він у тебе сильний, ти це зробиш. Характер вирішує все.
Копаємо ми щодня
Капущак стояв на одному з найгарячіших напрямків. Каже, це лісиста місцевість, яку вороги просто висікають.
У лісі дуже складно тримати оборону, – говорить Микола. – У місті легше. Від куль поранень було дуже мало, бо стрілкових боїв майже нема. Більше – артилерія, танки. Дуже багато поранень від осколків, зокрема від осколків дерев. Коли танк б’є в дерево, воно розлітається і тріски можуть позабиватися всюди. Ще складно, що вночі навіть з тепловізором чи нічником треба дивитися дуже прискіпливо. Якщо день був сонячним, то вночі ліс парує…
Поспати на позиціях вдавалося півтори години вночі та, може, зо дві години вдень. О восьмій ранку починалися обстріли.
Щодня ми там копаємо, кожен божий день, бо постійні прильоти й обсипається пісок, – розказує «Шаман». – Якщо вчора ввечері бліндаж був такий, що я там міг стояти повністю, то вранці, після перших обстрілів, треба копати знову.
Проблем із забезпеченням не було. Каже, мали усе необхідне й могли воювати навіть вночі.
Були випадки, що під ранок підлазили, але дві гранати їх зупинили, – говорить «Шаман». – Вночі може піхота підлізти під шумок, але там люди відмовляються лізти. Вони не вмотивовані, бояться. Є три типи: чвк «вагнер», регулярна армія та мобілізовані. Останні не хочуть йти вперед. Регулярна під’їжджає, підлазять раз-другий, аби прощупати. Коли не виходить – посилають мобілізованих.
Ще розказує про “копачів”, мовляв, це одноразові люди. Вороги посилають одного чи двох з лопатою і трьох з автоматами – просто на поталу.
Я бачив тих копачів, але ми одне з двох – або відшугнули, або там і залишили, – каже військовий. – Ну, полетіло туди дуже добре. Це був єдиний раз, що вони хотіли окопатися.
Про побратимів
У ворога людей може бути навалом, нас можуть ними завалити, але за тих хлопців з якими я був, з гордістю і впевненістю можу сказати, що ми не відступимо під жодним страхом, – говорить Микола Капущак. – Нам нема куди відступати. Куди? До Дніпра, Хмельницького чи сюди?
Під час лікування та реабілітації Микола постійно був на зв’язку з побратимами. Рахував, коли вони поїхали на позиції, коли мали повернутися та коли можна було їм писати чи дзвонити.
Справжні друзі знаходяться тоді, коли йде обстріл, коли ти не маєш що з’їсти чи попити води, бо вона закінчилася, – каже Капущак. – І ти йдеш до побратима й питаєш: «Друже, є вода?» «Є!» – і дає тобі. Хоч у нього її мало. Ти не вип’єш усе, але те, що він поділився… Отакі ситуації зближують і відкривають очі на дуже прості речі. Найкращих хлопців, яких я лише знав, я зустрів на війні – я з ними воював.
Поранення на фото
За словами Капущака, 10 березня по всій лінії був наступ. Ворог намагався підібратися ближче, ці спроби відбили. Але під вечір снаряд з танку влучив у бліндаж, де був Микола з побратимом. Миколу поранило осколком у спину. Побратима не зачепило.
Ніби світло й звук вирубили, – пригадує Микола. – Потім світло з’явилося. Я відповз, підняв бронежилет – нічого не видно. Поскидав з себе бронік, зброю, взяв телефон, аби сфоткати, де ж та рана. Далі перемотав себе, затягнув паском, одягнув усе знову та переповз у бліндаж до побратима.
За хвилин 10 хвилин прийшли хлопці з евакуації та забрали Миколу.
Того дня зі мною поранило ще «Тора», – згадує Микола. – Йому вгатило у ключицю, але також навиліт. Коли ми їхали в евакуаційній, я більше за нього переживав, ніж за себе, бо каже: «Шаман», мене щось на сон клонить». Далі пересіли у джип уже з нашим медиком. Дороги розбиті, «Тор» кричав від болю. Приїхали у перший госпіталь – він на один стіл, я на другий. Мій хірург казав про рану, що можна було палець просунути.
З «Тором», каже «Шаман» зустрілися вже у Франківську. Йому потрібна триваліша реабілітація. А танк, який тоді стріляв по них, побратими спалили наступного дня. Казали йому.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.