Ганна Монастирецька з села Манява 24 липня цього року відсвяткувала столітній ювілей! Жвава бабуся живе сама, тримає порядок у хаті, сама миє підлогу та читає з великою лупою. Її з двома маленькими дітьми заслали у Сибір через чоловікового брата, бо був у партизанці. В таборах вона втратила доньку й віддала сина чужій жінці, інакше б не вижив. Каже, такі були часи, тож зла ні на кого не тримає.
Може, в тому і секрет її довголіття, пише Репортер.
За брата
Де живе столітня бабуся, у Маняві знає кожен. Водій автобуса «Солотвин-Манява» чемно стає біля її вулиці та просить одну з пасажирок провести «Репортер» до хати.
Гостей невеличка бабуся зустрічає на порозі з посмішкою. З кишені дзвонить її телефон. Вона відкидає з вуха хустину та прикладає слухавку. Голосно говорить комусь з того боку, що в неї гості, мовляв, телефонуйте пізніше. Дзвонила донька. Рідні з бабцею на зв’язку щодня. Старенька мешкає сама, але на зиму її забирає молодша донька Галина. Її хата стоїть на сусідньому горбі.
Пані Ганна розказує, що біля хати нічого не робить вже років з чотири. А тоді ще траву косила, горіхи збирала. Але раз впала і вже не ризикує. Влітку з криниці ще сама воду носила, бо поруч, а зараз уже ні. Але по хаті робить все. Там у неї дуже чистенько.
До теми: Зустріч з Бандерою, секретні архіви та куля в лісі. У свої 100 років Катерина Гаврилів з Болехова згадує підпілля (ФОТО, ВІДЕО)
«Порядки я сама собі роблю, пожмичу одяг, підлогу помию, але наколінки, бо вже не годна зігнутися, – дуже чітко розповідає старенька. – Та й дякую Богу за його любу ласку та й сусідам, що приходять до мене. Приносять усього. Дякую Богу, що не слабувала, хоч у Сибірі сильно голову обморозила, страшні гайморити були».
А туди її з двома маленькими дітьми заслали у 1947 році. Синові Івану було чотири, а доньці Марусьці – два. Чоловіка Михайла засудили ще в 1945-му. Каже, один місцевий мав на нього зуба, то сказав, що той був у партизанці. Отримав десять років тюрми та три каторги. Її з дітьми тоді не чіпали. Але потім таки вивезли, коли в селі була велика облава. Каже, тоді виселили пів Маняви.
Разом з нею вислали і свекра, а згодом і чоловікового брата з родиною та ще одного брата. А все через те, що їхній молодший брат – Степан – був у підпіллі. Мав псевдо «Орел». А було їх п’ятеро синів.
Де Ваня?
На засланні Ганна відбула дев’ять років. Каже, що не тримає зла «на того Штефана», бо такі були часи. Говорить, він був добра людина і навіть пробував визволити її.
Їхній сусід був на війні і привіз собі жінку – «руску». І брат домовився, аби вона… поїхала за Ганною на Сибір. А та вже рік була на засланні.
Село над криївками. У Топільському бункерів УПА було більше, ніж хат (ФОТО)
«То було восени. Ми їхали на машині зерно віяти, – пригадує старенька. – А вона надійшла, каже, що хоче поговорити зі мною. Я її не знала, боялась, що руска хоче щось говорити. А бригадир, певно, з нею вже пересікався, бо відправив мене. Машина поїхала, а вона показує фото тата, мами, Штефана і всю сім’ю. Хотіла забрати хоч дитину, а як я віддам сина чужій жінці?! Але зробила, як вона сказала. Ніби заслабла й не пішла на роботу. Вона привезла дитині костюм, перебрала його в лісі та мені дала 70 рублів. Гадаю, Господи, що я наробила?! Усі питають, де Ваня, а я брешу, що десь там, десь там… Дві неділі так брехала. А далі приїхав голова – і мене в тюрму. Там допитували, кричали. Коли сказала, що руска жінка взяла дитину, тоді лишили у спокої. Тиждень була у тюрмі, а далі відпустили».
Повстанці, Сибір та вінок на могилі. Баба Віся з Джурова пам’ятає усе (ФОТО)
Без сина Ганна була на засланні ще вісім років. Дитина жила вдома, біля її батьків. А донька Маруся померла раніше, в березні.
«Як я їх везла на Сибір, йой… Як переходили ріку Іртиш, а то так тарахкав лід, – згадує бабуся. – Іван тримався за спідницю, а я тримала Марусю на руках і чумайдан з діточим одягом. І було багато людей на другому березі, аби хтось поміг… А лід так лопав… А відтак нас дали у барак, а там якийсь чоловік з розуму зійшов – кричав, бив людей. І донька ґвалтувала: «Йой мамко, уб’є нас». А далі я дістала тиф. Забрали у лікарню, а діти лишилися з жіночкою з Порогів. Вернулась, а в дітей страшні воші. І якось донька каже мені: «Мамко, лягайте коло мене». І дитина так тихонько вмерла, що я й не чула. Лягла, а вона студена. Завернула її у мішок. Тіла вкидали у таку кладову, і так наскидують і на сани, і везуть десь. І нині плачу як згадаю, Господи, я сі вернула, а воно ні. Дякую Богу, що з розуму не зійшла».
Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)
А Степан загинув у бункері недалеко від села. Підірвалися самі. Було їх двоє і дівчина-радистка.
«Не дочекався мене, – зітхає бабуся. – Казали, що тягли за ноги аж за ріку. Він похований у Солотвині. Молюся за нього, бо він змилосердився наді мною».
Найдорожче фото
Бабуся стоїть біля кухні. За годину розмови ні разу не сіла. Лише з чайника собі в горня чаю підливає, бо, каже, пересихає в роті, як багато говорить.
З кухні чути запах паленого. Бабуся як може швидко чимчикує туди. Говорить з-за дверей, що посохли її макарони. Посміхається, так заговорилась, що буде без обіду. «Ну нічого», – знову лагідно посміхається. І знову згадує той день, коли їх вивозили.
Вона тоді якраз вибрала картоплю. Пригадує, що ще встигла, бо потім сильні сніги випали. В той день була у свекрухи, та дуже хворіла. За Ганною прийшли до її хати.
«Привели додому, а на підлозі бульба висипана, і той воєнний каже: «Яка картошка, лиш ти її їсти не будеш», – говорить старенька. – Позазирав усюди та сказав забрати з собою іконку Матері Божої на склі. Я її купила на Скиту. Сказав, аби вірила в неї, тож вона приведе мене додому».
Більше нічого не дозволили взяти. Мала лиш 17 рублів, вхопила старі кальсони, вбрала їх і з тим поїхала.
З Сибіру Ганна повернулась у 1956 році. Синові Івану було вже 15. Згодом вернувся і чоловік Михайло. Відбудували хату, народили ще дві доньки.
«Пожили ще 10 років, а далі я овдовіла та й лишилась сама з трьома дітьми», – зітхає бабуся.
Веде до іншої кімнати. Там на дзеркалі акуратно поскладано фотографії рідних. Найбільше синових фото. Його не стало кілька років тому.
Бабуся показує одну цінну для неї фотографію, датовану 1954 роком. На світлині – її батьки, сестра з чоловіком, двома доньками, а збоку її любий Іванко. Це фото жінці прислали у Сибір.
«Біжу з пошти до одної жіночки плачу та кажу: «Ксеню, дивися, що я маю» і паду на порозі, – пригадує бабуся. – Вона мене тоді ледве відлила».
Каже, як дивилася на фото рідних, то як ніж серце проколював. Рада була бачити живими й здоровими, та було боляче, що вони далеко. Тоді до звільнення їй лишалося два роки, сина не бачила вже шість…
Нині бабуся має велику родину: дві доньки, шість онуків, шість правнуків і дві праправнучки. Майже всі були в липні на її сторіччі.
«Запам’ятайте – треба бути чесному перед людьми і Богом, – настановляє перед виходом. – Не фальшивити, не брати чужого і помагати людям. Я так і живу – сто років».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.