Акцент Газета Фото

Зустріч з Бандерою, секретні архіви та куля в лісі. У свої 100 років Катерина Гаврилів з Болехова згадує підпілля (ФОТО, ВІДЕО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Пані Катерина недавно відсвяткувала своє сторіччя і має, про що розказати.

В ОУН вступила у 14 років у Варшаві, бачилася з Бандерою, друкувала секретні повідомлення, готувала медсестер для підпілля й сама рятувала життя партизан, пише Репортер.

Я була селянська дівчина

Катерина Гаврилів зустрічає гостей на порозі своєї хати в Болехові. У прохолодній кімнаті все у квітах – гостей на дні народження не бракувало. На 100 років бабуся точно не виглядає: досить рухлива, жваво розказує, жартує.

Родом вона з Львівщини, село Труханів. До Болехова з чоловіком і трьома дітьми перебралася у 1950-х. До того переїздили з місця на місце, тікали він НКВД.

Її визвольна боротьба почалась у Варшаві. У 14 років поїхала на заробітки, а там жила старша сестра. Дівчат у родині було п’ятеро, але Катерина – «хлопчурка». І на батькових конях скакала, і на лижах їздила, любила одягати його штани й чоловічої роботи не боялася.

Село над криївками. У Топільському бункерів УПА було більше, ніж хат (ФОТО)

У Варшаві дівчина щонеділі ходила до греко-католицької церкви. Каже, там збиралася вся українська інтелігенція. До новоприбулої довго приглядалися. Спершу працювала в магазині «Гуцульська штука», де продавали килими, сорочки. Давали їй матеріал, а вона вишивала. Потім працювала за служницю у поляків, а згодом її взяла до себе родина українських дипломатів Олесницьких.

Катерина Данилів та Богдан Вільшанський.

«Я була така селянська дівчина, вбиралась так, як у селі – у вишиване, – посміхається пані Катерина. – Поляки називали мене гуралькою».

Згадує, що тоді у Варшаві її навіть перевіряли. Спершу два гарні хлопці запрошували до цукерні. Відмовилась. Потім інші двоє кликали на морозиво. Не пішла.

«А на третю неділю підійшла до мене одна жінка, яка від початку до мене горнулася, як рідна мати, – розповідає бабуся. – Це вже потім я дізналася, що вона була провідницею по Холмщині й Варшаві, мала псевдо «Майстер». Веде мене у таку простору кімнату, а там ті чотири хлопці, що мене зачіпали. То були члени студентської громади, а потім й ОУН. Це вони мене так перевіряли».

Українська студентська вечеря у Варшаві. Катерина — зліва, перша із жінок, яка сидить за столом

У Варшаві Катерина пройшла курси, вчила історію, географію, теренознавство, медичну справу. Каже, дуже їх підковували.

Гарбуз від Микити

У червні 1941 року оунівці з Варшави переїхали до Львова. Пані Катерина згадує, що на Руській, 20 був Крайовий провід. «Це був будинок, де містилася вся організаційна робота. Звідти керували Україною! – гонорово каже жінка. – На вході треба було казати пароль «Гарбуз від Микити».

Розказує, що тоді у Львові для неї відбулася ключова зустріч – з Бандерою. Провідник мав приїхати з Кракова й зустрітися з активом на Словацького, 18. Будинок належав ОУН, там її члени могли зупинитися, поїсти, переночувати. І на подвір’ї того дня зібралась вся верхівка ОУН – людей 15.

У 32 томі Літопису УПА є інформація про сміливу медсестру “Зелену”

«І тут він виходить з букетом гвоздик, підносить їх пані «Майстер», а я коло неї стою, – пригадує пані Катерина. – Звичайний чоловік, вбраний, як усі, невисокий. Але в очах… Він кожну людину ніби хотів прочитати, сфотографувати й переконатися, що вони справжні патріоти й не можуть зрадити. Той погляд і до нині пам’ятаю. Нічого зі мною не говорив. Провідниці подякував, що зуміла втриматися в Польщі. Потім він і пару людей зайшли досереди­ни, а ми розійшлися».

Далі Катерина дістала направлення машиністкою в окружному проводі у Стрию. Псевдо – «Зелена». Розказує, що у тому проводі були самі хлопці. Одна група збирала матеріали, інша писала, а вони з дівчиною на псевдо «Маруся» то все друкували й складали до архіву.

«Друкували й багато летючок, розносили по Україні, – додає жінка. – У них йшлося, аби люди не вірили ні більшовикам, ні німцям, бо то вороги України. Аби при найменшій нагоді перед народом виступати й пояснювати, за що бореться підпілля. Конспірація була страшна. Ми знали лише тих, з ким мали зв’язки. Навіть говорити з незнайомцями було небезпечно».

Та згодом їхню квартиру виявили німці. Дівчатам хлопці допомогли втекти, а їх самих німці – кого розстріляли, а кого забрали до в’язниці.

Пішла слава лісами

Після того Марта Ребет, яка відповідала за жіночу сітку ОУН на Стрийщині, допомогла Катерині вступити до агрономічної школи у Підмихайлівцях, що у Калуському районі. Потім працювала інструктором з птахівництва й дрібного тваринництва у Чорткові Тернопільської області.

Але у 1943 році обласна провідниця передала зв’язковою штафету (записку), аби «Зелена» вернулася в підпілля і стала медсестрою УПА.

«На клаптику паперу були номери, коди, по них шукали літери і так читали, від кого штафета, куди йти та що робити», – розказує пані Катерина.

Вона пройшла курси медсестер, потім і сама проводила медичні вишколи для дівчат, а далі стала повітовою Сколівського району – налагоджувала там роботу медслужби.

«Якось ввечері прийшла заплакана жінка, сотенний й охорона, кажуть, є поранений повстанець, – згадує Катерина Гаврилів. – Куля в животі. Я зібралась, але сказала, що лиш зроблю перев’язку, а кулю чіпати не буду. Прийшли, а під хатою сотня стоїть. Усі дуже потомлені, бо три години тому був сильний бій. Всередині чоловік, і сильно кричить. Сам просить витягти кулю, бо й так вмирає».

Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)

Катерина попросила змінити солому, простирадло. Усе змила спиртом. Почала мацати живіт і відчула кулю. Те місце ще більше облила спиртом, на гасовій лампі обпалила скальпель.

«Руки трясуться, я вся трясуся й кажу, аби всі молилися, – майже зі сльозами на очах розказує бабуся. – А то молитва аж луною пішла. Таке було, не можу передати. Натисла сильно, розрізала та вчула, як скальпель стукнувся об кулю. Відклала його, натисла пальцями – куля аж відскочила. Той ранений майже цілувати встає, а я його сварю, бо ще ж треба зашити. То було велике свято для всіх».

Пані Катерина посміхається. Каже, після того стала відома серед хлопців з лісу, а обласне керівництво відправило її на курси хірургів.

Ніхто не знав, де свої

Бабуся каже, за ті роки було багато тяжкого. Пережила страшні облави. Під час одної дві ночі ночували в лісі з «Галичанкою» – Юлією Ганущак. Вона була референтом Українського Червоного Хреста і доброю подругою «Зеленої».

Катерина з чоловіком Михайлом та синами Любомиром, Зеновієм та донькою Уляною. Родина якраз переїхала до Болехова

Згадує, що то був березень 1945 року, ще був сніг. Всюди більшовики, стрілянина, вибухи. Жінки проривалися до села Угольня Стрийського району, переходили ріку. Катеринин черевик поплив за течією, тож обв’язала ногу хусткою і так тікали. А то нема куди, бо всюди більшовики. Сиділи дві доби під коренем дерева голодні й холодні.

«Ми часто по два-три дні не їли, але до того звикали, – говорить пані Катерина. – Я й тепер снідаю об одинадцятій чи пізніше, а потім їм о шостій вечора. І рухаюся, бо то здоров’я. На день народження до церкви йшла».

Каже, у партизанці усі зверталися на ви. Чи тобі 17 чи 47 – то була повага.

«І наказ – то святе, – наголошує «Зелена». – Людина відповідала за кожен свій крок. Я з собою мала гранату таку маленьку і пістоль. Не завжди носила, бо обшукували. Знала, в який терен йти зі зброєю, а в який ні».

Син Зеновій та невістка Тетяна оберігають та часто навідують маму

Найтяжчими були 1946-47 роки, «бо то вже ніхто не знав, хто свої, а хто чужі». Каже, ті, кому вірилося, ставали агентами НКВД. Через наклеп таких «своїх» Катерину навіть хотіли вбити. Але заступилося багато хлопців, яких вона рятувала, які знали, що «Зелена» не може бути зрадницею. Переховувалася по криївках і від більшовиків, і від своїх. Продов­жувала лікувати хлопців з лісу.

Якось прийшла додому, помила голову, стала розчісувати коси, аж тут у двері якийсь панок.

«Я тоді вибігла в іншу кімнату, але мама заспокоїла, що то сільський вчитель – Михайло Гаврилів. Мовляв, він свій і не треба боятися, – пригадує пані Катерина. – А через чотири дні він прислав записку, що хоче женитися. Яка мені тоді женячка в голові була?! Але то було в серпні, а у січні, на Стефана, ми й побралися».

Нині бабуся має троє дітей, п’ятеро онуків, 13 правнуків і двоє праправнуків. Усі приїздили її вітати, то столи ставили на городі, бо в хаті не вміщалися. Співали повстанських пісень. Бабуся й собі заспівує, а потім каже: «Я не маю вини ні перед Богом, ні перед Україною. Може, тому Бог ще дарував мені світлий розум. Жийте гідно для України».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні