Людям час від часу потрібно заглядати до прірви. Просто підходити й заглядати. Міркувати про те, яка прірва глибока і як довго до неї падати. Відчувати прірву як межу. На краю прірви корисно подумати про свободу та безмежжя людських можливостей.
Особливо про безмежжя, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
При тому справжня Прірва не обов’язково має бути ландшафтним утворенням. Іноді в ролі Прірви виступає зоряне небо над головою, іноді – війна, яка вистрибує з-за повороту дороги. Раз чи два на століття Прірва являє себе як пошесть. Тоді вона влізає (а хтось скаже – втілюється) у мікроскопічні краплі з білку та жиру, в носії однотипної інформації. У молекулярні програми нестримного розмноження. У найпримітивнішу з відомих нам форм життя. У найпростіший з проявів волі до існування.
Прірва влаштовує смертельну зустріч найпростішого з найскладнішим. Зустріч крихітних крапель з людством, котре, кажуть, ускладнилося до постіндустріального рівня.
І найскладніше раптом програє.
Не тому, що дурне. А тому, що самовпевнене. Тому, що звикло міряти все нове старими перевіреними шаблонами. Тому, що не бачить за деревами лісу. Й не хоче визнати, що безодня не десь там за обрієм, а відразу за дверима.
Або ж тихо сидить на дверній ручці. Яку, попри всі посмішки ближніх, варто протерти чимось дезінфікуючим.
Північні вітри вже несуть на рівнини арктичне повітря. Краплям Прірви все комфортніше стверджувати свою волю до існування. А з людей потроху, дуже повільно й не усюди, сповзає тупа самовпевненість. Бліднуть і в’януть шаблони.
У соціальних мережах меншає тих, хто кричить «це просто грип», вицвітають і відцвітають конспірологи-ковідознавці, свідки «шведського досвіду», диванні вірусологи й ті, хто готовий боротися за свободу особистості до останнього пенсіонера.
Прожектор епідемії повільно переміщує свій промінь осіннім світом. Вихоплює з темряви занепад установ і брак фахівців. Лицемірство політиків та архаїчну кастову нерівність, спроєктовану на переповнені лікарні.
Ми вже інші, ніж весною. Ми вже відаємо клінічні ознаки та дорожні карти «у випадку чого». Нам вже пояснили, що не варто труїти себе антибіотиками та провокувати внутрішні кровотечі «профілактично» прийнятими антикоагулянтами.
и вже знаємо, що маски треба носити не тому, що вони не пропускають віріони та що принесені з магазину помідори не варто протирати спиртом. В нас уже багато знайомих, які перехворіли та сказали нам, що «це не грип». Ми вже розуміємо, що слово «безсимптомне» насправді не означає нічого суттєвого, окрім, мабуть, очікування неприємних сюрпризів.
А ще ми починаємо усвідомлювати, що нами маніпулювали не ті, хто «застрашував» вірусом, а, навпаки, ті, які розповідали про маніпулятивне застрашування. Що не важко виглядати героєм або веселим скептиком, маючи ексклюзивний доступ до дорогої та якісної терапії. І що так звана «народна медицина» ефективна лише у вітчизняних і російських телесеріалах.
З іншого боку, я запитую себе: чи вплине усе це нове знання на ті процеси, які стрімко розгортаються на краю всесвітньої Прірви? Й сам собі відповідаю: якщо й вплине, то не суттєво. Адже не надто й важливо, в якій саме формі до нашого вуха підносять «абсолютного будильника» – у формі каменів з неба чи у формі невидимих крапель. Важливішим є відвічне й незбориме прагнення людей спати і бачити теплі сни, в яких усім ділять щастя порівну. Спати й не підозрювати, що насправді щастя ділитимуть лише поміж тими, хто, приходячи додому з вулиці, ретельно миє руки.
Володимир Єшкілєв
Матеріал опублікований в рамках проєкту «СВОЇ», який виконується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Контент є виключною відповідальністю газети «Репортер» і не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду США.
Comments are closed.