Як по-різному можна сприймати сказане, побачене, почуте, залежно від тебе зараз, у цей момент – як почуваєшся, про що думаєш, чи займають тепер якісь переживання і які.
Набуваєш уміння, як не довіряти своїм відчуттям цілковито, першим враженням, що одразу спадає на думку. Перевіряти їх часом, дистанцією, віддаленістю. Лише любов – незмінна. Є – не промине. І кохання – пише Люба-Параскевія Стринадюк на порталі Збруч.
Коли мене малою віддали у гімназію, школу за сорок кілометрів від хати, я сумувала невимовно: у понеділок рахувала дні, не могла дочекатися суботи, коли поїду д’хаті, в суботу уже тужила, що в понеділок потрібно буде повертатися назад, йти від хати.
Хата нікуда ни дінетци, казала мені баба Юзиха, мама нашого тата, яка жила через два потоки від нас.
Що буду щосуботи приїжджати, а хата – на місці, стоїть, чекає, нікуди не поділася, і так буде завжди. Бо щось має бути незмінним. Несхитним. Вірним. Чому можна довіряти. І це – хата. Казала баба Юзиха, закурюючи повільно свій тютюн кошлатий.
Хату ни прíйде, ни промине, казав тато, коли мама журилася, виглядала, де я так довго забаралися з автобуса, з дороги, нема та й нема. А мала б уже бути. Вже час. У такій годині вже мала б бути в хаті.
Тобі дальше, казала мені сестра, яка ішла зустріти мене з автобуса. Я поспішала попереду, ішла – аж бігла. Квапила д’хаті без перепочинку, аби уздріти хату. Побачити, чи стоїть на місці, чи нікуди не поділася – чи так і є, як казала баба Юзиха.
І забувати про емоції. Переживання. Немов їх немає. Вони не існують. До цього також стаєшся здібним.
Лише любов – незмінна. І кохання. Як хата.
Comments are closed.