Коли я промовляю слово «стіл», то у моєму мозку виникає образ стола, який є складеним з сотень столів, які я знаю, і того, що я про ці столи знаю. Така сама нестримна лавина образів із своїх столів виникає у мозку того, кому моє промовлене слово адресоване, хто його чує.
Прикметники з дієсловами – кухонний стіл або писати при столі – хоч і зменшують реєстр мікроспогадів, але підсилюють їх виразність, пов’язану з ще більшою залежністю від особистих переживань, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Це означає, що – за винятком рідкісної близькості, викликаної швидше чуттєвою геніальністю і незвичайною здатністю орієнтуватися у можливостях отриманого і недоступного досвіду – двоє людей або дуже по різному розуміють одні і ті ж слова, або потребують ретельної і терплячої витонченої співпраці, щоби максимально наблизитися до відносно точного порозуміння.
І це тільки «стіл». Набагато важче із абстракціями. При цьому абстракції, які формулюються через абстракцію вимірювання і обчислення, математики, є набагато доступніші до наближеного порозуміння, ніж то невидиме і неосяжне як виокремлений феномен, що в кращому разі є філософським поняттям. У цьому сенсі інфляція все ж однозначніша від єдності.
Читайте також: Тарас Прохасько: Життя і сніг
З цією єдністю у нас взагалі суцільні проблеми. Тобто, не з єдністю як такою, а з мантрою «єдність». У становленні української нації міфологема єдності була чимось спорідненим з «комунізмом» у большевиків. Щось нереальне у земному вимірі, проекція раю, до якої треба брести, бо її відсутність є причиною усіх бід. Власне тому найефективнішим шляхом і до комунізму, і до єдності було винищення усіх тих, хто до такого не надається. Хоча би тому, що ці слова запускають максимально велику кількість різних асоціативних образів.
Земній людині притаманно дбати про свою безпеку. До фундаментальних безпекових речей належать два протиріччя – окремішність і ідентичність. Тобто, виявлення своєї неповторності і пошук власної подібності. Найбільша проблема суспільства полягає в тому, що у поведінці, яка вважається безпечною, однаковою мірою (хоч зовсім не рівноправно) виявляються і свідомі, і підсвідомі наміри і хотіння.
З того всього ота сакральна єдність виявляється загрозою і для індивідуального, і для ідентичного. І свідомо, і підсвідомо.
Читайте також: Тарас Прохасько: Актуальна єрархія
Звичайно, є методи, які пробують полегшити особисті душевні страждання. Одним з них є так званий рефреймінг. Переосмислення власних рамок сприйняття. (При цьому переважно затирається те, що врешті встановлюється якась оновлена рамка.) Але, що може бути помічним у індивідуальній терапії, буває небезпечним для великої спільноти. Хоча би тому, що вигнання з рамок не має права бути насильним і накинутим.
Проголошення єдності як національної ідеї є забороненим рейфреймінгом. Хоча би тому, що всі ці речення нічого спільного не означають. Вони навпаки роз’єднюють слухачів, запускаючи у підсвідомості цілком різні потоки дуже особистих асоціацій. Аж до найнебезпечніших.
Але ніколи не вийду з рамок здобутих у дитинстві переконань: чим більше знаєш про іншого, чим він знає менше про тебе, тим ти сильніший. Тобто, я виграв.
Читайте також: Тарас Прохасько: Смерть поправши
Справа в тому, що той, хто практикує рефреймінг у публічному наративі, виявляє свої підсвідомі наміри. Це розшифрувати легше, ніж брехню. Отже, я попереджений. Отже, триматися свого. Отже, ніякої єдності.
До речі, одного вже не сталося – у школі мені казали, що 2020 комунізм у нашій країні нарешті запанує остаточно.
