Рівно 80 років тому, 15 листопада 1939-го, радянська сталінська імперія завершила формальну леґітимізацію приєднання західноукраїнських земель. Того дня в Києві відбулася позачергова сесія Верховної Ради УРСР, яка цілком передбачувано й одноголосно ухвалила закон «Про прийняття Західної України до складу Української РСР». Політичний фарс, який розпочався кількома тижнями раніше, 22 жовтня, т. зв. виборами до «народних зборів» Західної України, врочисто закривався, надалі звільняючи місце для трагедії. Саме так, а не навпаки – фарс перед трагедією, а не після неї.
Що ж, історії зовсім не конче йти за Марксом. І навіть не конче за Геґелем, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Згадуваний «приєднавчий» закон доволі лапідарний і викладений у чотирьох пунктах, серед яких найпромовистішим є перший: «Вітати всемірно історичну постанову Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року про включення Західної України до складу Радянського Союзу.»
В цьому реченні дещо інтриґує слово «всемірно», яке найімовірніше свідчить про неякісний переклад з російського «всемирно-исторический». На той час це був один із улюблених епітетів радянської агітпропмашинерії. Будь-яка, часом і сміховинна подія, зав’язана на кремлівській верхівці й тим більше особисто на Сталіні, вмить набувала «всесвітньо-історичного» значення.
Крім того, звертає на себе увагу перше слово – «вітати». Сутність фарсу увиразнюється передусім у ньому. Бо що залишається Верховній Раді якоїсь там уесесер, як не «вітати» ухвалену ще два тижні тому в Москві постанову? Проголосовану також одностайно і врочисто? Під якою підпис самого всесоюзного старости тов. Калініна? Звісно ж, вітати, приветствовать! Навіть не «підтримати» – ще чого. Вас про жодну підтримку ніхто не питає. Ваше діло – вітати. Стоячи. Бурхливими тривалими оплесками.
Загалом процедуру приєднання (нині маємо відчутно неприємніше слово «анексія») було розбито на три етапи. Першим із них стали згадувані «вибори» 22 жовтня. На них населення Західної України мало вибрати з-поміж себе тих, хто від його імені проситиме Москву прийняти його, звісно – разом із територіями, до складу СРСР. З формального погляду все виглядало цілком демократично: ініціятива зароджувалася нібито знизу, західні українці нібито самі вирішували свою долю, обираючи собі саме таких, а не інших «представників».
До теми: Юрій Андрухович: Кіна не буде?
Тут цікаво оцінити швидкість: «народні збори» вперше зібралися вже 26-го, тобто за три дні після «виборів»! Реальне голосування значення не мало. Список обраних був укладений і затверджений без реальних виборців. Так само на третій день, 28-го, «збори» закрилися. Єдино можливе рішення – просимося до СРСР! – було остаточно і блискавично оформлене.
Чому Москва не давала більше часу? Чому хоч би про людське око не хотіла трохи розтягнути, скажімо, підрахунок голосів? Імітуючи хоч якусь конкуренцію, альтернативність кандидатів? Хоч якесь мінімальне волевиявлення?
Гадаю, поспіх був спричинений тим, що другий і нібито вирішальний, московський, етап приєднання на знову ж таки позачерговій сесії Верховного Совєта, мав обов’язково відбутися 1 листопада. Іншими словами – точнісінько на 21-шу річницю ЗУНР. Таке собі невеличке знущання над історичною пам’яттю західних українців, а по-нинішньому кажучи, тролінґ: от вам і річниця. Була одна, стане інша.
Читайте також: Юрій Андрухович: Вірьовка в домі повішеника
Перший зі знову ж чотирьох пунктів ухваленого того дня в Москві закону звучить так: «Удовлетворить просьбу Народного Собрания Западной Украины и включить Западную Украину в состав Союза Советских Социалистических Республик с воссоединением ее с Украинской Советской Социалистической Республикой.» Таким робом у радянський пропаґандистський лексикон було вперше запущено фейкове поняття «воссоединение» (офіційною українською дещо пізніше скальковане як «возз’єднання» – принципово з двома «з», адже в російському оригіналі два «с»!). А також – і це значно суттєвіше – у масову свідомість був закинутий популярний донині міф про радянську владу, яка «зібрала всі українські землі воєдино» й особисто тов. Сталіна, який «подарував українцям державність».
Фактична послідовність проведення сесій, як і ухвалення рішень – спершу Москва, потім Київ – дуже точно відбиває реальну «суб’єктність» УРСР у тому процесі. Їй, повторюся, лишалося тільки «вітати всемірно історичну постанову» і братися за виконання спущеного з Москви чергового плану примусової совєтизації. Об’єднавча формула «эдіная краина», схоже, бере свій початок ще в тих далеких роках.
До теми: Юрій Андрухович: Перший леді
Подальшу ж трагедію західних українців дуже наочно втілює особиста доля не когось іншого, а самого що не є голови тих «народних зборів» – видатного вченого й патріота Кирила Студинського. Як і, скажімо, делеґата зборів Петра Франка, розстріляного більшовиками разом зі Студинським за особистим розпорядженням Хрущова в липні 1941-го.
Це тільки два імені в безкінечно довгому переліку західноукраїнських жертв того принизливого возз’єднання.
Comments are closed.