«Людина не має жодної «природи», лише історію», – написав колись Вільгельм Дільтей й тим, серед іншого, дав послідовникам право на свободу. Його учень, що став відомішим за вчителя, перефразував його, написавши, що в людській природі існування завжди випереджує сутність.
Тобто, ми суверенні у своєму існуванні й жодна «первинна воля», насправді, не контролює нашої особистості. Проте людині властиво забувати цю наріжну істину, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
В театрі життя людина схильна ігнорувати свій сценарний і режисерський потенціал та концентруватися на своєму акторстві. Людині властиво шукати тих, хто напише їй «роль всього життя» та пояснить, як її треба зіграти.
От і свободу людина розглядає передусім як інструмент. Пересічна людина постійно запитує (не так себе, як ближніх і дальніх): «Для чого мені ця свобода?». Людина думає, що свобода належить до переліку ужиткових речей. Як, скажімо, торба для носіння або молоток для забивання. Людина пропускає повз вуха, коли їй кажуть, що свобода безпосередньо присутня у бутті.
«У якому ще «бутті»? – подумки смикає вона плечима. – Не буття, а життя, курва…». А те, що називають «життям», в уявленні більшості людей виглядає як низка безперервних турбот про заробіток, родину, кар’єру та здобуття тієї порожнечі, котру звично наповнювати словами «повага», «авторитет», «суспільна позиція».
У цьому «житті» й направду немає ніякої потреби у свободі. В ньому все розписано від народження до смерті. Здобуття освіти, отримання роботи, зростання до посади, слідування сімейним традиціям, виховання дітей та онуків і, як родзинка на тістечку, пишний надгробок з вінками від «невтішної родини» та «вдячних співробітників».
В нашому «царстві турботи» особистість забиває на суверенність свого буття, зливається з масою та робить вигляд, що забуває про смерть. Адже та «маса» умовно безсмертна.
Й лише у рідкісних випадках в очах пересічної людини спалахує темрява неспровокованого смутку. Людина відриває погляд від оточуючої мізерії, від прагнень та теревенів маси й спрямовує його до неба. До міріад зірок, що байдуже миготять над нашими головами.
І тоді в глибині вічно стурбованої особистості прокидається її невідбуте буття. Й щось тихо шепоче на вухо про те, що «роль всього життя» була не вільно обрана, а нав’язана кимось заради чогось вже давно нікому нецікавого. Й що те «життя», прожите у пацаватій ролі, нафіґ нікому не треба, навіть тому, хто його прожив.
Людина слухає той тихий голос. Людину заливає хвиля злості. Безадресної і безпорадної. Бо вже немає на кого злитися й пізно щось виправляти. Тому людина йде до холодильника, виймає пляшку міцного напою та запечатує ним джерело тихого голосу.
А зранку та людина, почувши про свободу, знов запитає: «А що мені з нею робити?».
В принципі, якби це була історія однієї єдиної особистості, то вона б залишилася тільки сумною історією. Проте, коли це історія мільйонів особистостей, з котрих складаються цілі народи, то це вже не просто сумне оповідання про втрачені можливості, а історична катастрофа. З якої насправді немає ціннісного виходу.
Ми живемо там, де темрява турбот перемогла світло свободи. Де за «життям» не прийнято бачити своїх суверенних шляхів у майбутнє. Тому звідси тікають. Тому тут лютують психічні епідемії. Тому «народні маси» бігають тут по граблям зачарованим колом.
І бігатимуть далі.
Comments are closed.