Траса Івано-Франківськ-Львів. На виїзді з села Крилос вказівник зі стрілкою ліворуч і написом «Музей – 1 км». Автівки проносяться повз, люди поспішають у справах.
Але якщо ви викроїте годину часу і повернете, то потрапите у сиве середньовіччя. Адже там не просто музей, а історичний центр Галича – найдавнішого міста нашого регіону, пише Репортер.
Три дати на вибір
Якщо не побачили вказівник, то є орієнтир, який точно не проґавите. Ліворуч попри дорогу стоїть пам’ятник у вигляді рала й величезного меча, встромленого у землю. Це знак 1100-річчя Галича, споруджений у 1985-1987 роках скульптором Петром Сопільником за проєктом архітектора Володимира Лукомського. Він символізує миролюбність наших предків, які обробляли землю (рало), але якщо на них нападали, то могли за себе постояти (меч). На плузі є барельєфи давньоруських воїнів, хліборобів, монаха, а на мечі – літописні міста Галичини.
Щодо першої згадки про Галич, то маємо певний бардак. Наприклад, енциклопедія історії України подає 899 рік, натомість Вікіпедія зазначає 898. Обидва джерела посилаються на угорську хроніку Аноніма.
Цей літопис датується ХІІ століттям і розповідає ранню історію мадярів, зокрема їхній перехід через Карпати і завоювання земель сучасної Угорщини. На шляху війська опинилася Галицька земля, чий князь «вийшов назустріч вождю Альмошу босоніж з усіма вельможами і надав у користування вождю Альмошу різні дарунки».
Щоправда, самі угорці вважають датою переходу через Карпати 896 рік. Отже, дослідникам історії Галича є з чого вибирати.
Порожня могила
Після повороту з траси добра асфальтована дорога спершу стрімко біжить вниз, а потім плавно піднімається. Ліворуч будуть зарослі чагарниками пагорби. Між іншим, це оборонні вали давнього Галича, яким майже тисяча років.
Далі буде велика галявина, наприкінці якої височіє курган. Тут треба залишити машину і прогулятися пішки. Варто згадати, чому, власне, Галич називається Галичем? Найбільш популярна версія, що в навколишніх лісах гніздилось багато птахів-галок, які літали, каркали і гадили на голови галицьким князям. Дехто з істориків підтягує назву до грецького слова «галас» (сіль) – мовляв, у давнину її тут добували повним ходом. Але у Галицько-Волинському літописі є згадки, що в центрі міста був курган «Галичина могила», на якому новообрані князі давали присягу. Далі літописець пише: «ми пізніше розкажемо про Галичину могилу і про Галич, який його початок», але надурив і не розповів.
Отже, нам залишається лише припускати, що колись, ще в язичницькі часи, тут правив князь Галич, могила якого стала певним державним символом. Скоріш за все, назва міста пішла саме від нього. Де конкретно була та могила, ніхто не знав, пошуки результатів не давали. Лише у 1993 році прикарпатські археологи Володимир Баран і Богдан Томенчук на пасовищі коло сільського цвинтаря знайшли рештки човна-довбанки та зброю знатного воїна. Ймовірно, це і була ота «Галичина могила». Цікаво, що людських решток у човні не виявилось. Може, гробницю пограбували раніше, а може, тіло таємно поховали в іншому місці, аби не довідались злі духи. Хто їх, тих язичників, розбере.
У 1998 за проєктом франківського архітектора Зеновія Соколовського спорудили новий курган із музейною експозицією всередині. Звідси відкриваються гарні краєвиди на околиці Галича, можна зробити ефектну фотосесію.
Сенсаційна знахідка Пастернака
Далі наш шлях пролягає асфальтною доріжкою через ще одне кільце оборонних валів і глибокий мур. Колись тут стояла Німецька брама, через яку можна було потрапити до дитинця – найбільш захищену частину давнього Галича. Саме слово «дитинець» говорить, що тут жили діти князя, інші члени його родини, зберігалась державна казна, печатка, важливі документи.
Можливо хтось запитає, а чому центр давнього Галича розташований не в теперішньому райцентрі, а у селі Крилосі? Тут усе просто. Коли Данило Галицький переніс столицю до Холма, місто почало занепадати. У 1303 році тут розмістили Галицьку митрополію. При ній діяла капітула – колегія вищого духівництва – яку ще називали крилосом. Звідси й назва села.
За валами бачимо старовинну будівлю, де працює музей історії давнього Галича. Садибу спорудили на початку ХІХ століття як заміську резиденцію Галицьких митрополитів. Кажуть, під старезною липою любив відпочивати Андрей Шептицький. Обабіч дерева стоять статуї ангела і Діви Марії. Раніше вони були на старому станиславівському цвинтарі, а коли його нищили, художник Микола Канюс перевіз їх сюди і врятував.
Станиславів – столиця ЗУНР. Екскурсія історичними місцями (ФОТО)
Навпроти музею можна побачити найсенсаційнішу знахідку української археології ХХ століття. У літописах йшлося, що всередині дитинця стояв величний Успенський собор – третій за величиною храм Давньої Русі після Софії Київської та Десятинної церкви. Його у 1150-х спорудив князь Ярослав Осмомисл, який там же і був похований.
У пізнє середньовіччя храм розібрали і швидко забули, де він був. Його шукали різні дослідники, але вдача посміхнулась лише львівському археологу Ярославу Пастернаку, який натрапив на фундамент святині під рас розкопок влітку 1936. Тоді ж знайшли саркофаг Ярослава Осмомисла, який нині експонується в краєзнавчому музеї Франківська. Кості князя Пастернак заховав у крипті собору святого Юра. У дев’яностих полтавський антрополог Сергій Горбенко зробив реконструкцію обличчя Осмомисла по черепу.
До Княжої криниці
В одному з кутів фундаменту є кам’яна башта під дерев’яним дахом. Це каплиця святого Василя, яку спорудили із залишків собору в 1500 році. Близько 1584 шляхтич Марко Шумлянський поруч звів церкву Успіння Пресвятої Богородиці, при чому теж активно використовував будматеріали зі старої святині. Всередині храму можна побачити рельєф із драконом, що колись прикрашав Успенський собор.
У 1676 храм понищили турки. Його власним коштом відновив прямий нащадок Марка львівський єпископ Йосиф Шумлянський. Аби ворог знов не сплюндрував святиню, він у 1702 обніс її стіною із чотирма вежами, які нині частково відновлені. Як показала історія, дарма витратив гроші, адже останній татарський напад на Галичину стався у 1699 році.
За мурами є розлога галявина, де відбуваються прощі. Там же завершальна стація хресної дороги – Гріб Господень – із частинкою животворящого хреста. Взагалі всюди чистенько, охайно і впорядковано – це заслуга працівників Національного заповіднику «Давній Галич».
Якщо спуститись сходами, які оздобили ковалі, потрапляєш у село Крилос. Колись тут був посад – привілейований район, де жили бояри, купці, ремісники. На місці теперішніх городів розташовувався Золотий Тік – центральна площа, де відбувалися віча, зачитувались грамоти, а одного разу бояри спалили коханку Ярослава Осмомисла. Дуже вони дбали про родинні цінності й хотіли, аби князь повернувся до законної дружини.
Ще трохи нижче є оглядовий майданчик, викладений бруківкою з гербом Галича. Звідси видно Бурштинську ТЕС, стародавню церкву Пантелеймона й поля в долині. Це колишнє Підгороддя – найбідніші квартали міста. Давній Галич займав територію кількох сучасних сіл. У літературі трапляється твердження, що розмірами він перевищував стародавній Рим. Хоча значно поступався йому кількістю населення.
Також на майданчику стоїть кам’яна ротонда, з-під якої тече вода. Це знаменита Княжа Криниця, про яку існує цікава легенда.
Якось Галич оточили чи то половці, чи печеніги – кочовики, одним словом. За стінами сховалось ледь не пів князівства і дуже швидко у криницях закінчилась вода. Гарнізон почав страждати від жаги, і бояри вже заговорили про капітуляцію. Князь не знав, що робити – здатися чи померти від обезводнення. Коли він вже був готовий відчинити браму, підійшов старий волхв і сказав: «Не поспішай! Дочекайся вечора, подивись, куди впаде останній промінь сонця і там копай!». Князь так і зробив, після чого з землі забив потужний струмінь води. Бусурмани негайно й ганебно втекли, а над джерелом спорудили криницю. Коли дружинники виступали в похід, вони пили звідти воду і завжди повертались із перемогою. Ну, майже завжди.
