Століття Листопадового зриву – дата серйозна. Тим більш для нашого міста, яке майже півроку було столицею Західно-Української Народної Республіки. Сьогодні підемо на невеличку екскурсію місцями, які тісно пов’язані з історією ЗУНР.
Як ми стали столицею
Для початку кілька дат, які допоможуть зорієнтуватись у тих далеких подіях.
У ніч на 1 листопада 1918 року у містах і містечках Галичині українські військові захоплюють владу. Австрійські чиновники опору не чинять, однак, на регіон претендують поляки, які теж відроджують свою державу. Ввечері того ж дня у Львові починаються вуличні бої між українцями і поляками.
13 листопада проголошена ЗУНР.
21 листопада поляки встановлюють контроль над Львовом, уряд ЗУНР переїжджає до Тернополя. Але для столиці місто не дуже підходило, адже розташоване було дещо на сході й далеко від фронту.
Ввечері 31 грудня до Станиславова прибув потяг з урядом молодої республіки. Державні мужі вирішили перенести сюди столицю через зручне розташування, близькість до Бориславського нафтового басейну та кордону з Угорщиною і Чехословаччиною.
Коли ми стали столицею? Де факто 1 січня 1919 року. Хоча повний переїзд урядових установ з Тернополя тривав до 2 січня. Того самого дня газета «Нове життя» офіційно повідомила, що до Станиславова прибули «тимчасовий Парлямент і правительство Західної України».
Парламент сидів у кінозалі
Вищим законодавчим органом республіки була Українська Національна Рада, скорочено – УНРада. Вона складалась зі 150 делегатів, хоча на засідання приходили лише 130. За задумом, до складу парламенту мали входити усі нації Галичини, але поляки, євреї та німці своїх представників не прислали, тож депутатський корпус був представлений українцями.
На чолі УНРади стояв президент – адвокат Євген Петрушевич. Серйозних важелів впливу він не мав, посада була скоріше репрезентативною. Його заступником, тобто віце-президентом ЗУНР, був ще один адвокат – Левко Бачинський.
У Станиславові відбулися три пленарні сесії: 3-4 січня, 4-15 лютого, 25 березня-15 квітня 1919 року. В історію увійшла перша, на якій прийняли рішення про злуку УНР і ЗУНР в одну Українську Народну Республіку. 22 січня у Києві злуку урочисто проголосили, після чого ЗУНР стала називатись ЗОУНР – Західна Область Української Народної Республіки. Те об’єднання існувало лише на папері – до кінця свого існування ЗОУНР була територіальною автономією, зайняті війною з більшовиками східняки у справи Галичини не втручались.
Читайте: Привітання та медалі, – франківська облрада відзначила століття ЗУНР (ФОТО)
Парламент засідав у кінозалі готелю «Австрія», де тепер Народний дім на Шевченка, 1. У багатьох джерелах зазначається, що тоді готель називався «Одеса». Хоча мемуарист Лонгін Цегельський згадує цей заклад як «Україну». Втім, ні та, ні інша назва прижитись не встигли, і місцеві продовжували називати «Австрією».
Поруч із сесійною залою, у готельних номерах, жили президент, міністри, урядовці меншого рангу. В ресторані вони харчувались, а з балкону приймали військовий парад, присвячений ухвалі закону про злуку УНР і ЗУНР.
Треба бути популярним
Кабінет міністрів називався Державним секретаріатом ЗУНР, відповідно міністри – держсекретарями. Прем’єром був адвокат Кость Левицький, який паралельно очолював міністерство фінансів. Як бачимо, усі ключові посади ЗУНР належали юристам. Після переїзду уряду до Станиславова головою Державного секретаріату став Сидір Голубович. Не важко здогадатись, що до війни він теж працював адвокатом.
Під час Першої світової Станиславів шість разів переходив з рук в руки, зазнав масованих артобстрілів і жорстоких козацьких погромів. Центр міста лежав у руїнах, пристойних будинків для розміщення урядових установ було обмаль. Через це Держсекретаріат помістили у будинку дирекції залізниць на Грюнвальдській, яка тоді вважалась околицею. Будинок спорудили у 1914-му, він був новий, великий, представницький, під час боїв не постраждав та ідеально підходив можновладцям.
Читайте: Власники реальності Станиславова. Кому належали найкращі кам’яниці міста (ФОТО)
Будівля дирекції залізниць була величезною, але навіть вона не змогла вмістити усі міністерства – аж 14. Тому Державний секретаріат освіти і віросповідань поселили у колишньому повітовому суді на вулиці Білінського (тепер – МВС / СБУ на Сахарова). Втім, основні виконавчі питання республіки вирішувались на Грюнвальдській.
Письменник Андрій Чайковський залишив спогади про ЗУНРівський Кабмін: «На другий день пішов я до державного секретаріату. Він містився у величавім будинку дирекції залізниць. Кращого будинку на поміщення верховної державної влади й не треба. Коли б тільки його нутро відповідало зовнішній величі.
Ходжу по секретаріатах. Урядовці дуже, аж до пересади, ввічливі. Навіть самі пани секретарі. Маю враження, що я зайшов до якогось більшого задаткового (кредитного – Авт.) товариства і говорю з директорами або в канцелярії партійної організації. Заходжу до мого безпосереднього секретаря внутрішніх справ д-ра Макуха. Застаю його, як він якійсь селянській парі щось пояснює і дає поради.
Я сів і прислухаюся. Справа маловажна, яку може повітовий комісар полагодити на коліні. Чекаю на мою чергу. Нарешті вдоволені інтересанти вийшли. Я таки не втерпів зробити пану секретареві увагу, що шкода часу гаяти на такі дурниці. Відповідь була така: «треба бути популярним».
Вони стояли до кінця
Депутати, міністри, президент – уся їхня влада трималась на багнетах солдат, які билися на польському фронті. Листопадовий зрив спланували і здійснили військові, а не купка адвокатів.
У Станиславові було багато мілітарних об’єктів, але з історією ЗУНР найбільш пов’язані казарми артилерії на вулиці Коновальця, 72а, де тепер військова кафедра нафти і газу. Восени 1918-го там розташовувався запасний батальйон 95-го піхотного полку. В ніч на 1 листопада командир батальйону капітан Лаер вишикував солдат-українців, роздав їм зброю та відправив на захоплення влади у місті. Операція пройшла блискавично, без жодного пострілу.
Читайте: У Франківську пройшов бій за ратушу (ФОТО)
Незабаром колишню австрійську частину перейменували на 1-й стрілецький полк піхоти Української Галицької Армії. 15 листопада на подвір’ї казарм, у присутності урядовців, старших офіцерів і ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, відомого також як Василь Вишиваний, вояки принесли присягу молодій республіці. Ось уривки з того історичного документу:
«Ми, жовняри українського Війська, присягаємо нині перед Богом всемогучим, всевідучим та перед людьми, що від тепер будемо служити лишень Українській Державі…
Присягаємо, що вірно і постійно будемо боронити нашої дорогої Вітчизни, ніколи, хоч би навіть у лихій годині, не покидати наших стягів та рядів, старшин і товаришів наших та ніколи не будемо вдавати ся в порозуміння з ворогом нашим.
Взагалі будемо поводити ся так, як се воєнні правила та жовнярська честь, Воля, Добро і Щастє українського народу вимагають; за що й життє своє віддати ми готові. Так нам допоможи, Боже. – Амінь».
Після присяги солдати вирушили на фронт, що проходив біля Львова. Звідти багато з них повернулись назад у санітарних ешелонах. Станиславів мав два військових шпиталі. На жаль, не всім вдалося знову стати до строю. Хтось помер від ран, когось забрала епідемія тифу чи віспи.
На старому цвинтарі, що за готелем «Надія», є могили 152 бійців УГА. Нещодавно стараннями активістів і краєзнавців на хрестах відновили іменні таблички. Тут лежать вояки від стрільця до полковника. Вони стояли до кінця.
