Підозріваю, що той секретний спосіб військового зв’язку, про який пора розповісти, досі частково використовується у пострадянських арміях. Така вже їхня приреченість. Хоч може бути і інакше, бо що-що, а якраз зв’язок змінився за останніх тридцять років найреволюційніше.
Але військо, яке тримається на радянських взірцях, незважаючи ні на що, мусить живитися з джерел. Якщо не у цілковитому збереженні в експлуатації давніх моделей апаратів, то принаймні в системі організації зв’язку і у принципах дотримання секретності, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Треба визнати, що служити у військах, які мали стосунок до умов секретності, було для молодих хлопців досить романтично. Допущеність до державної таємниці завжди є додатковим засобом маніпуляції режиму своїми громадянами. У цьому є щось споріднене із сексуальністю.
Ми жартували, що прикликані на термінову службу від двох до десяти. Десять років загрожувало за всілякі проїзди з таємницями. Навіть діди-шофери радіостанцій, якими командували молоді сержанти, відчували чарівність ситуації і ставилися до своїх радистів дуже поважно, мало не як до шаманів. Тим паче, що всі радисти були українцями-студентами, а механіки – башкирами, татарами, сибіряками і волжанами. Якраз українці (тепер не знаю, добре це чи зле) були тими, на кому тримався зв’язок, про який самі зв’язківці казали, що цей рід військ – армійська інтелігенція.
Один раз в тиждень у нас відбувався свій ритуал, який не можна було порушувати ніякими роботами, службами і чергуваннями. На якийсь час ми сходилися у кімнаті за залізними дверима у кінці довгого коридору колишньої казарми австрійської кавалерійської бригади. Так званий секретний відділ. Він існував незалежно від командирів і навіть всюдисущого особливого відділу. Там ми поводилися зовсім інакше, як на строковій службі.
Все виглядало дуже урочисто. Ми брали свої персональні секретні валізочки-куферки, які були запечатані особистими печатками, що ми постійно носили з собою на ланцюжку, прикріпленому до паска штанів. У куферку було щось подібне на нутрощі клавесину, на розібрану друкарську машинку, на німецьку Еніґму врешті-решт. Кількадесят металевих планок, вкладених у пронумеровані щілини. Кожна планка мала нарізки, подібні за принципом на складний ключ. І були дві рамки, в які вкладалися пластинки у певній послідовності.
Читайте: Тарас Прохасько: Головний інтерес українців
Кожного тижня ми отримували папірчик із кодом, за яким з усіх пластин потрібно було набрати у рамку той набір, який буде актуальним шифром на наступних сім днів. Папірчики після набору спалювали при свідках. Радянський засекречений зв’язок тримався на механіці. Комбінація виступів і впадин – як у катеринці чи механічному піаніно – давала певне спотворення голосу, яке можна було дешифрувати тільки на радіостанції з ідентичним кодом. Це називалося «режим Б».
Касети з набраними планками вставлялося у великі апарати, інстальовані біля приймачів і передавачів. Власне цей апарат відповідним чином деформував те, що потрапляло в ефір, а на другому боці виправляв звуки, роблячи їх зрозумілими. Існувала спеціальна служба радіоспостереження, яка пильнувала за усіма порушеннями секретності зв’язку – тільки найоперативніші і найпростіші переговори без називання нічого могли відбуватися у відкритому режимі.
«Це все хирня», – відверто сказав нам офіцер-інспектор із академії військ зв’язку. Нашому потенційному противникові, оснащеному обчислювальною машиною, достатньо двадцяти хвилин вашого перебування в ефірі, щоби дешифрувати код, яким ви будете працювати ще цілий тиждень. У іншого нашого умовного противника засекреченість полягає в тому, що дві радіостанції, які працюють між собою, синхронно змінюють частоту сорок разів за хвилину. А у нас одне налаштування на потрібну частоту займає кілька хвилин за добрих умов. Але це хирня також, бо головне у нашій справі – порядок. Чітке дотримання ритуалу секретності.
Читайте: Тарас Прохасько: Не бійся ножа, а зважай на вилку
Отож, ми якось цілу добу шукали секретну валізочку одного сержанта, яку він забув на пероні якоїсь степової залізничної станції, де вантажилися на платформи. А ще один ледве уникнув тюрми, доказуючи під час багатогодинних допитів каґебістам, що його шифрувальну машину, покинуту у замерзлому бронетранспортерові у поліських лісах, ніхто не міг бачити за ті кілька годин, коли він добрів до найближчого хутора, щоби хоч трохи зігрітися.
Щасливо повернувшись лише після двох років допуску до секретності, я – не через тягар підписки, яка, між іншим, радикально вплинула на моє життя, бо мене не випустили на навчання за обміном до Фрайбурга, – вирішив нікому нічого не розповідати. Інакші були часи. По-перше, цілком ймовірним видавався варіант українського звільнення шляхом захоплення військового потенціалу і збройного протистояння з радянською армією, яка все ще би працювала зі зв’язком режиму Б. А по-друге, панувала цілком протилежна до теперішньої парадигма – трохи Сунь Дзи, трохи Макіавеллі: чим більше знаєш про іншого такого, що він не знає про тебе, тим краще для тебе.
