Є дуже химерне, принаймні одне з, пояснення Ернеста Гемінґвея щодо його розриву з другою дружиною – тою, яка була багачкою і так багато вклала у письменника. Він каже, що непорозуміння проявлялися передовсім у іграх, якими захоплювалися його друзі і приятелі жінки.
Товариство дружини називало себе світським і грало у теніс, лаун-теніс. Білі штани і спіднички, білі сорочки, зелена трава, неквапливість тодішнього аматорського тенісу з усіма ритуалами, свіжість і добрий запах, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на Збручі. Бабінтон
Натомість гості мужа – на той час переважно баски з Іспанії – грали в пельоту, відбиваючи швидкий м’ячик короткими дерев’яними ракетками. Відповідно, були завжди мокрими, спітнілими, різкими, смердючими і збудженими. Навіть без того, що ще й постійно попивали – що цілком неприйнятне у тенісі, але таке файне при пельоті. Зрозуміло, каже письменник, що ці товариства не могли ні подобатися навзаєм, ні віднайти спільної мови. А через них вже і подружжя почало скептично ставитися одне до одного.
Читайте: Тарас Прохасько: Верховна Рада є цілковито адекватним відобразником душевного стану народу
Я багато грав у теніс. Грав у пельоту. І розумію, як важливі характери двох досить подібних ігор, які є насправді однаково дурнуватими у своїх досконало розроблених системах, можуть настільки проявити особливості людини, чоловіка, жінки, що стає зрозуміло – далі жити разом неможливо. Хоч жити разом – це не обов’язково грати у якусь із ігор, можна обійтися без неї, можна її уникнути, але проявник виявляється надто універсальним.
Але, крім тенісу і пельоти, є ще бадмінтон. Це та гра, яка – як і задумувалося її винахідниками – стала найдоступнішою, а тому і найпопулярнішою серед простих людей, які не можуть собі дозволити розкоші тенісу і не хочуть завдавати собі труду із виснаженням пельоти.
Читайте: Тарас Прохасько: Резиденція через паркан
Не дивно, що в останні десятиліття двадцятого століття ця проста гра стала одним з головних пунктів у радянському списку літніх розваг. Погані ракетки (переважно після кількох сотень ударів у них роз’їжджалися струни так, що так само поганий волан регулярно застрягав між ними) випускалися соціалістичною промисловістю в такій самій кількості, як і погані гітари і лижі. Переважно грали у так званий пляжний бадмінтон: на близькій дистанції, з високою траєкторією польоту, стараючись якнайдовше втримати волан, передаючи його чітко один одному. В такому разі часто рахували, скільки передач відбулося без збою. Головним прийомом було прийняти і відбити волан так, щоби, задерши голову, бачити його через сітку ракетки.
Бабінтон – так казали на цю гру в наших селах. Оскільки волан дуже чутливий до вітру, а у цих краях вітер переважно є головним станом повітря, то в бабінтон бралися грати або дуже рідко, натомість стоячи довго з ракетками і вдаючи, що можеш вичислити, коли і як він буде дути, або дуже недовго, розчарувавшись у можливостях цього перекидання воланом, з якого час від часу відривалися кусники пластмасового оперення. Ще був такий гірський спосіб – закласти у волан камінчик або дрібнесеньке яблучко-зелепугу. Тоді можна було навіть тушити, хоч такої подачі майже ніхто не вмів прийняти.
Читайте: Тарас Прохасько: Дасть Бог день…
Бадмінтон скоро знуджував, бо пропонована розвага перетворювалася у безконечні нагинання за пропущеним воланом, пошуки його далеко від лінії гри. Бадмінтон, який здавався легесеньким для доступу, обертався розчаруванням у власних здібностях. То велика штука, коли рукою, прикріпленою до тіла, в якій є чужорідний інструмент-ракетка, треба ще й влучати у летюче тіло, якому мусиш надати траєкторії польоту, розрахованої очима. Мозкові складно. Ноги стоять на місці, бо опора. Тягнешся до того, до чого не підійдеш, поки не перемістишся. Навіть вдаривши, ніколи не можеш бути певним у потрібній силі удару… Тому бадмінтону в нас не любили.
Читайте: Тарас Прохасько: Все мокре висихає
Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу». Щодо цих приємностей і метод маю таке переконання, що людина, яка знайшла свою методу приємності (якщо вона, звичайно не шкодить комусь іншому), є добрим громадянином. Бо вона знає, що зробити, аби їй було добре. А чим більше є людей, яким більш-менш добре, тим спокійніше усім навколишнім. І я знаю свою методу: хочеш, аби було добре – заграй з кимсь умілим у бадмінтон. Відчуй єдність рухів і етеру, в якому літає думка волану. Насправді нічого іншого, як безпосередній дистанційний контакт, центр до центру. Хоч це може видаватися таким дурним і непотребним на тлі всього того, що відбувається, що шкода навіть про таке говорити. Але твоя радість – це безпека ближнього.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.